Про ранній ранок ....

Люблю прокидатися вранці, коли всі в будинку ще сплять. Тихо-тихо. Чути тільки, як по вулиці іноді пройде трамвай, брязкаючи і гуркочучи по рейках. І знову тихо. Небо за вікном стає рожевим. Над ставком тихенько сипле сніг. Включаю лампу над квітами в кухні і ставлю чайник.

Місто спить. Спить син у своєму ліжку. Кіт, згорнувшись клубком, спить у його ногах. Смішні і руді. Оба.

Скоро треба піднімати Тося в садок. Він не любить вставати вранці, а ще більше не любить одягатися. Іноді вранці він приходить до мене в ліжко, лягає поруч і крізь сон запитує: «А ми сьогодні в садок не підемо, так?» І мені теж тоді не хочеться сьогодні нікуди йти. Хочеться лежати ось так поруч.


Встромити в його верхівку і слухати, як він сопе уві сні. Іноді він прицмокує. І тоді я згадую, як побачила його вперше. Він тоді спав у дитячому ПИТе і прицмокував. І було йому від народження два дні.

Він не любить одягатися вранці. Але тільки взимку. Щоранку він намагається переконати мене, що такі важезні штаніщі йому ні за що не надіти. Ну так. А ще в нього від цього сильно болять ручки. І тоді черевики зовсім не хочуть вдягатися. Ось буде літо, він буде надалі мене одягатися. А зараз зима і краще б ми сиділи вдома. А то замерзнемо і захворіємо і ось тоді точно всі будемо сидіти вдома. А Васька буде радіти, тому що йому без нас вдома нудно.

Вранці так солодко пити каву в тиші і думати про сина.