Про позіхання ....

Крокуючи вздовж будинку після трудового дня, я вдихав трохи вловимий аромат в'яне бузку, який з'явився після недавно минулого дощу. Воробей у кущах про щось нервово цвірінькав з подружкою, яка мірно пищала, мабуть вичитував її за довгі прогулянки по дахах.

Хотілося лягти на диван і поклацати каналами. Я позіхнув, прикривши рот рукавом, і через мить почув, що хтось позіхнув набагато найсмачніше і зовсім поруч. Це був сусід з третього поверху. Він підморгнув, крикнув «привіт», а я вже зник у темряві під'їзду, поспішаючи назустріч сім'ї.

Адже дивно, правда, і я думаю, що всі помічали за собою подібне, коли позіхаєш «у відповідь». Причому адже спати не хочеш, і в запалі жвавої бесіди на позіхання опонента реагуєш точно також. А найцікавіше коли за «круглим столом» у відповідь на один, майже непомітний позіхання, добра половина совещающих відкриває роти на різний манер.


Позіхаємо ми, коли не виспалися або хочемо спати, коли погода вирішує «побалувати» нас затяжним дощем, коли в бесіді настає незручна пауза, коли просто душно. Звідки цей дихальний рефлекс - це можна подивитися в енциклопедії. А чому ми позіхаємо «у відповідь», тут однозначної відповіді немає.

«Може це на дітей не діє?», - Думав я, заколисуючи місячного синочка в ліжечку. От не хоче адже спати і до погремухи тягнеться. Позіхаю, і вже через пару секунд дитина відкриває свій маленький беззубий ротик, а через пару хвилин закриває очі і провалюється в сон. «І на дітей діє», - міркував я вже практично у сні, - «треба з собаками спробувати».