Пологи за місцем роботи.

Моя перша вагітність і пологи пройшли якось швидко і непомітно. Молода була, носила добре, раз і народила! Толком запам'ятала тільки фразу лікаря-акушера: «Ну, просто народжена, щоб народжувати!»

Коли вирішили народжувати другу, я сказала, що треба надолужити згаяне. Запланували, зачали, і понеслося ... Календар вагітності, фотографії зростаючого пуза, УЗД для чоловіка. Тут вже було, що запам'ятовувати: ранній токсикоз, загроза, велика надбавка ваги і т.д. і т.п. Але от вагітність підходила до кінця, і постало питання: де народжувати? Найчастіше народжують за місцем проживання. А я вирішила народжувати за місцем роботи! Я працюю в сусідньому з пологовим будинком корпусі.

Не думала я, що навіть співробітнику складно потрапити в наш пологовий будинок наперед. У результаті мене поклали в патологію чекати своєї долі. Чекала я її півтора тижні. Звичайно, було здорово: веселі сусідки, больнючая Но-шпа (треба, так треба), прогулянки по довгому коридору, обжіраловка на ніч (З Вашим-то вагою! Але ж їсти хочеться, ну і що, що вночі!) Нам з сусідками дуже подобалося отримувати передачки допомогою «жебраки» - це така довга мотузка, яку викидаєш у вікно, а потім піднімаєш зі всяка смакота назад. Веселощі веселощами - але вже хотілося б народити. Ми навіть склали тривірш:

Шийка відкривайся,

матка скорочується,

моя лялька з'являйся!

І ось в один прекрасний (жаркий і задушливий) день моя сусідка пішла народжувати. А я теж хочу! Ну скільки можна чекати! Отже півтора тижні пройшло, а шийка не готова. Зате я готова на всі 100%. Навіть на 200%. І я сказала собі: ти ж лікар, що ти, не знаєш чи що, що треба робити? Пішла до свого лікаря, скорчили міну - ой як боляче, у мене перейми. Тут мені пощастило, раз співробітник - мене не стали дивитися, а просто повірили і відправили в родову. УРА!

Ой, здрастуйте, здрастуйте ... Приємно, тебе впізнають, посміхаються. А телефон все одно в родову не дали! (Ха, санепідрежим у них, та знаю, ну по блату-то, то й не треба!)

Доктор мені попався гарний (не, у нас всі хороші, але мені було приємніше так думати), дбайливий. Він то звичайно зрозумів, що я випросив у родову. Каже: Молодець, а то б ти ще довше там лежала. Зараз я зроблю тобі боляче, зате сьогодні точно народимо. Ага, боляче не те слово, шийку вручну відкривати. І понеслося ... сутички звідкись з'явилися, та які, так відразу через три хвилини.


Щось всі туди-сюди заходили, заглядають: привіт, а ти що тут робиш? Дуже хотілося відповісти, що повз проходила! Особливо було важко привітно посміхатися під час сутички. Так що всі заходили-то? Блііін! Знайшла час народжувати, перезміна ж!

Тим часом сутички посилювалися. Але я ж вирішила, що все буде не так, як в перший раз. Так, я ходила до останнього (поки ноги не підкосилися), як-то там дихала, розмовляла з моєю Лялею (не бійся, все буде добре, я тебе чекаю і все таке). Було дуже боляче, аж обличчя заніміло. Найприкріше, що покричати не можна, як-то незручно, а то потім будуть розповідати, як я себе погано вела. Тому не кричала, зате мукала в подушку (здається, все одно голосно). Постійно підходили то лікар, то акушерка - ще трохи, ще чуть-чуть.

У двох сусідніх родових процес йде повним ходом, а ще ця перезміна! Розумію, що ще трохи і я народжу прямо в ліжко! Прибігла акушерка, буквально перенесла мене на стіл, покликала лікаря ... дві потуги і моя ляля запищала! Якась не дуже рожева, 7-8 прикинула я. Неонатолог подивилася, сказала: 7-8 балів, і чомусь винувато додала - більше поставити не можу. Та гаразд, нам вистачить, он уже порожевіла. Мій лікар мене подивився, сказав, що все на місці, все ціле, і радісний побіг додому (перезміна же). Прийшла інша лікар, і вирішила підшити слизову «про всяк випадок». А-а-а, не треба, я своя. Лікар взяла мою історію, подивилася і каже: а я з твоїм братом в одній групі вчилася. Уф-ф. Не буде штопати, точно. Можна сказати знову пощастило.

Звичайно, мені одразу дали телефон, і я ... ні, не подзвонила, я сфотографувала мою лялю (наша перша фотка - 20 хвилин життя, не рахуючи УЗД). Тільки хотіла всіх обдзвонити, але тут принесли прямо в родову поїсти. Я не змогла встояти. НЯМ-НЯМ, усі дзвінки потім.

Через дві години, як годиться, нас перевели в палату, звичайно на перший поверх! Я сама бадьоренько перейшла з коридору в свою палату, і вже через 15 хвилин стояла біля віконця, показуючи рідним тихо сопуть доньку. За що і отримала від постової медсестри (я знаю, що не можна вставати одразу, але хіба тут втримаєшся, назад лягає? Та не хочу я, все одно не ляжу, я ще в душ піду!)

На наступний день уся лікарня знала в подробицях, що я народила! Ну і нехай знають, нехай радіють ... новому приводу попліткувати. Колектив без цього не може, він же працювати не зможе, якщо нема кого буде обговорити.