Осінній етюд.

Цей осінній день немов говорив зі мною шелестом вогняного пожежі на кострубатих, що рвуться увись гілках дерев. У його бездонному повітрі позначалися й танули сльози неба. Слухаючи тиші, грала з вітром вода.
У цьому глухому, забутому містечку, що загубилося в одному з куточків Підмосков'я, ховалася осінь. Вона жила тут уже багато-багато років, ховаючись від людей, святкувала листопадом перемоги, дощем плакала про поразки. На сотні метрів простягалися її володіння: зарості конопель і чагарнику, нескінченні ями і вибоїни, пагорби і канавки, корчі, вкопані в землю.
Місто Мертвих - так називали це занедбане містечко. Собака бігла геть звідси, людина обходив стороною, лякаючись німих дерев, цураючись водної гладі кар'єра. Але разом з тим, чомусь саме тут у повітрі витало щось особливе, якась неясна, незрозуміла, що притягає свіжість, саме тут, небо здавалося чистіше, тільки тут переливаючись під залишками сонця, блищали ниточки тонкої-претонкой павутинки.


Все здавалося якимось казковим, неземним, створеним для глибокої людської радості ... Піднявшись на пагорб, я сіла на березі крихітної річечки.
Вода несла червоні, точно криваві плями, листя. Серед них з'являвся і зникав чорний жучок, судорожно ковзав, стрибав, літав. А листя все пливли ... Пливли ... І раптом - крик у небі. Витягнувшись рівною стрічкою, похитуючись, летіли в хитких висотах журавлі.
Жалібно курлича, вони прощалися з землею, і в їх плачі - безвихідна туга. Щось тихенько кольнуло в серце. Я задумалася. Напевно, якщо б люди могли піднятися і полетіти, вони б покинули землю. Покинули тому, що надто вже жорстокі речі часом з нами тут відбуваються, тому що котиться людство з кожним днем ??все глибше і глибше в невідоме, губить саме себе. Покинули і потім сумували б вічно про неї, як ці журавлі.