Пологи - суцільні мінуси.

В останні тижні вагітності я повністю віддалася очікуванню, коли ж настане ЦЕ. Страху не було, було просто бажання прискорити подія. Я людина нетерплячий і чекати події, початок якого залежить не від мене - суцільна мука. Про роди я читала і чула вкрай мало. Хоча цілком достатньо, щоб не чекати нічого хорошого. Тим не менш, на благополучний результат мене, сам того не бажаючи, налаштував головний гінеколог міста.

Коли я прийшла до нього на дурну обов'язкову консультацію (от цікаво, чому головними спеціалістами міста у нас, за рідкісними винятками, виявляються набиті дурні?), він закричав:

- Чому ти жодного разу не лежала у нас у стаціонарі?
- Навіщо? У мене все в порядку!
- Але в тебе 14 балів ризику!
- Але йде-то все добре!
- Тебе треба обстежити!
- Мене постійно спостерігають терапевт і пульмонолог. Ось результати функції зовнішнього дихання!
- У нас у березні одна з бронхіальною астмою померла, так у нас були страшні неприємності!

Остання мене добило, так як я точно знала, що причиною смерті тієї жінки під час кесаревого була помилка анестезіолога. Милому дядечко вдалося довести мене до істерики, але не переконати лягти в лікарню. Про всяк випадок я, правда, запитала у тата (мого терапевта за сумісництвом), наскільки потрібна ця сама госпіталізація. Він відповів, що лягати в лікарню заради спокою Черняєва - нерозумно. І я вирішила чекати пологів удома. Крім того, я вирішила, що раніше цього козла не помру! Не дочекається!

До пологів я підготувалася у всеозброєнні: нові упаковки Бекотид і Вентолін вже за місяць до передбачуваного терміну лежали в пакеті, куди я складала те, що може знадобитися в лікарні. Лікар вважала, що я повинна народити 27 вересня. Але, враховуючи добрі традиції моєї сім'ї, я додала до цього терміну ще тиждень і чекала початку жовтня.

І ось день Х настав. Точніше, ніч. Сутички почалися в рівно опівночі. Але розпізнала я їх не відразу, так як боліла спина, а не живіт. Справа в тому, що в мене в анамнезі перелом хребта і будь-які болі в животі віддають у спину і навпаки. Коли я все-таки здогадалася, що це і є сутички, встала і взяла книжку "10000 питань про вагітність", годинник і стала засікати час від сутички до сутички. Коли перерви між переймами стали 5 хвилин, а тривалість переймів - 1 хв., Я, як і написано в книжці, стала збиратися до пологового будинку. Першим ділом відправилася в душ і вимила голову, знаючи, що наступного разу мені вдасться зробити це тільки після повернення додому: наші лікарні не розраховані на те, щоб елементарні гігієнічні процедури були доступні пацієнтам. Прокинувся чоловік і запитав: "Що сталося?" Я відповіла: "Пора!" І він побіг по "швидку". Поки він ходив, я увімкнула телевізор. У програмі "Ранок" привітали з днем ??народження Армена Джигарханяна.

Потім ми спустилися вниз і стали чекати "швидку". Приїхала вона на подив швидко, благо від них до нашого будинку їхати рівно 3 хв. У приймальному покої мені видали сорочку і косинку. Халати в той день, мабуть, не покладалися. Чоловік забрав мої речі і пішов. А я залишилася чекати, коли ж моя, хто-небудь, нарешті, займеться. Санітарка неквапливо оформляла жінку, яка лягала на стимуляцію. Я ходила по прийомному спокою і шукала п'ятий кут. Через годину зволили звернути увагу і на мене. І страшно розчулили питаннями: "Національність чоловіка? Твоя національність? Кількість шлюбів у чоловіка? У тебе?" Яке значення ці відомості мали для перебігу пологів, я так і не зрозуміла. Втім, як я переконалася потім, більшість питань у нашому пологовому будинку задають виключно для розширення кругозору персоналу.

Нарешті-то мене підняли в пологове. У передпологовій палаті нас було двоє: я і моя сусідка по будинку. Бувають і такі збіги в житті! Їй пощастило ще менше, ніж мені: привезли ввечері, але лікарям возитися було небажання, тому Ользі вкололи заспокійливе і всю ніч у неї йшли перейми кожні п'ять хвилин. Уранці почали колоти стимулятори.

Зайшла акушерка і заявила: "Щоб усе до години народили! Мені ніколи!" Потім мене оглянула лікар, довго розпитувала про форму та перебігу моєї бронхіальної астми, потім віддала команду: "Посилити!" Тільки потім я дізналася, що при бронхіальній астмі "посилювати", а тим більше окситоцином, можна тільки в самому крайньому випадку. Ні мій тато, ні гінеколог не попередили мене про це з однієї простої причини: їм не приходило в голову, що психічно нормальна людина може почати стимуляцію при переймах раніше, ніж через добу після їх початку, а за добу я б з ними здзвонилася!

Подальше опису піддається слабко.


Хто на своїй шкурі відчув принади стимуляції, той мене зрозуміє. Найсмішніше - я не могла лежати! Дикий біль у спині і різкий бронхоспазм! Я схопилася і почала дихати Вентолін і бекотид! Потім зробила відкриття, що біль вщухає, якщо стояти рачки. Зайшла санітарка і заволала: "Це ти що витворяєш?!! Ну-ка, ляж!" "Не ляжу!" - Заволала я. Покликали лікаря. Вона подивилася на мене і сказала: "Добре, роби що хочеш, тільки не сиди у дитини на голові!" і пішла. Зайшла зав. пологовим будинком, стара знайома нашої сім'ї, розпитала про все і порадила: "Якщо що - кричи, ми всі десь тут". "Де-то там", за моїми підрахунками, ходило людини три лікарів і стільки ж акушерок. Мою сусідку забрали на стіл.

Я залишилася одна. Почалися потуги. За порадою завідуючої я стала кричати. Зайшла лікар, подивилася і заголосила: "Це ти що ж робиш? Навіщо забруднила простирадло і сорочку?! Тобі ж у ній ще скільки ходити!" У голові промайнули спогади всіх знайомих, які стверджували, що в пологовому будинку сорочки та постільну білизну міняють щодня. З цими словами лікар зникла. Через годину зайшла санітарка і сказала: "Почекай ще 20 хвилин, і підеш на стіл". Хотілося відповісти не зовсім пристойною російською приказкою: "С.. Ть і народити не можна почекати", але сил вимовити що-небудь не було. Через 20 хвилин я видерся на стіл. Нічого більш незручного я в своєму житті не бачила. Перші слова акушерки були: "Перестань кричати, а то піду!" Зняла фартух, розвернулася і пішла. Я зажадала: "Ну підійдіть хоч хто-небудь!" "Так ніхто від тебе і не йде!" - Пролунав голос з коридору. Що у них в коридорі було такого цікавого, для мене так і залишилося загадкою. По-моєму, коридор як коридор, лікарняний, синенький. Нарешті акушерка зволила підійти до мене і почала кричати: "Відкривай задній прохід!" І добре б, тільки орала, а то вона намагалася пальцями відкрити його. Від цього в мене склалося враження, що народити я повинна саме через задній прохід. Коли після пологового будинку мене оглядав мій гінеколог, вона з ужам запитала: "Що там з тобою робили?! Звідки ТУТ така гематома?" Я чесно розповіла про всі дії акушерки, обличчя у доктора Бабаян витягнулося.

Але найцікавіше почалося потім. До мене підійшли відразу і лікар, і акушерка, і санітарка. Акушерка сказала: "Треба робити надріз. Голівка не пройде". Лікар: "Пройде". А.: "Не пройде!" В.: "Пройде!" Я злякалася, що, поки вони сперечаються, дитина задихнеться. В.: "Ну раз хочеш - роби, але спочатку поклич анестезіолога, а то вона астматик". Тут я злякалася по-справжньому. Соня не дочекалася приходу анестезіолога і пробила в мені значну пролом. Від і до. Більше розірватися я просто не могла. Вага дитини був 2.900, головка - 35 см. Прийшов-таки анестезіолог і заявив: "астматик? Шийте так, вона зазнає". І пішов. Напевно, порахував, що хто нічого не робить - той не помиляється. Мені здалося, що шили мене години дві. При цьому лікар примовляла: "Не кричи, а то голка маленька, тупа, втрачу в тобі - будеш знати". Потім мені під зад сунули кювету, на зразок тієї, в якій виявляють фотографії, поклали на живіт лід і зникли. На годину. Ми лежали з сусідкою і слухали, як у сусідній кімнаті плачуть наші діти. Я подумала: "Якщо однією з нас зараз стане погано, інша не зможе покликати на допомогу". Через годину прийшла акушерка. Я попросила прибрати з-під мене кювету і лід з живота. "Потерпить", - було мені відповіддю. Ще через півгодини прийшла завідуюча, і я почала благати: "Елеонора Марківна! Я більше не можу!" Вона подивилася мене і закричала: "Ви що робите? У неї живіт вже білий!". Потім мій лікар запитала, чому я сама не скинула все просто на підлогу. Відповісти їй я не могла. Напевно, була надто виснажена. Занадто боліло все, що взагалі могло боліти.

Зрештою, нас перевели в палату. І я тут же встала і пішла дзвонити мамі. Вона дуже здивувалася, що мені дозволили ходити, а я ні в кого і не питала! Та й не було нікому діла до мене. Потім прийшов чоловік і приніс їжу. Я доповзла до вікна і помахала йому рукою. По наївності я припускала, що найважче вже позаду. Але виявилося, що труднощі тільки починалися. Попереду мене чекала післяродова депресія і різке загострення астми. Але це тема для іншої статті ...

Варвара Галицька, varvara@dtc.syzran.ru.