Народити по-російськи.

Зі знайомим лікарем ми домовилися, що народжувати я буду 5-го листопада. Тому, коли все почалося на 3 дні раніше встановленого терміну, я виявилася зовсім розгубленою і непідготовленою. Справа в тому, що, будучи особистостями досить творчими, з багатою фантазією, ні Саша, ні я, зі своїм значним животом, все ніяк не могли повірити, що у нас дійсно буде дитина. Заходячи в магазин з дитячими речами, ми впадали в якийсь незграбний ступор, не в змозі уявити, що ці абсолютно інопланетні на вигляд предмети, повинні скоро стати складовою частиною нашого життя. Вирішили: будемо слідувати прабабусини забобонною традиції і до пологів не станемо нічого купувати. Лікарський авторитет залишався в моїх очах непорушним, я свято вірила, що моя дитина з'явиться на світ чітко в призначений день, ледь моя нога переступить поріг пологового закладу.

На ділі все виявилося трохи інакше.

2 листопада я прокинулася з легкої тягнучої болем у попереку. Вранці я відправилася в найближчий магазин за мінеральною водою, але мені довелося повернутися додому з-за раптового спазму внизу живота. "Може, сьогодні?" - Злякано припустив Саша перед відходом на роботу.

Пологи почалися з колосального викиду адреналіну і панічного жаху, що межує з божевіллям.

Була в нас газова колонка, навіть НЕ колонка, а Диявольський Апарат, який на включення крана гарячої води реагував моторошним вибухом, від якого дзвеніли у вікнах скла, а душа йшла в п'яти. Але це ще не все - якщо, не дай Бог, вимкнути кран з гарячою водою, то пекельне полум'я не згасає, а бушувало до тих пір, поки, тиск киплячій в трубах води не пересилило б щільність металу, і ... Так ось, ми з Сашею звикли ніколи не вимикати воду, поки працює колонка. А мама моя, що приїхала з далекого Таллінна спеціально до дня поповнення сімейства, цього не знала. Ми мирно розмовляли на кухні, займаючись приготуванням обіду, і раптово колонка злобно зашипіла і затряслася в агонії, чим глибоко мене в стан такого панічного жаху, що буквально через кілька хвилин після того, як газ був перекритий і включена вода - я відчула, як у надрах моїх щось зрушилося.

Але якою ж була моя радість побачивши довгоочікуваних, непривабливо коричневих плям на штанях! Я буквально тряслася від захоплення - бігала то в ванну, то на кухню, то в кімнату, і кричала: "Ура! Я буду народжувати!"

Просто було таке відчуття, що моя вагітність не закінчиться ніколи. До того ж не хотілося підводити маму - вона приїхала у відпустку, з самої Естонії, всього на 28 днів, спеціально до онука, а він ще в мені сидить ...

Нічого не розуміючи від радості, я викликала "Швидку" і Сашу. Останній примчав менше, ніж за 5 хвилин і абсолютно не знав, що робити і чим зайнятися. Ми з мамою теж не знали. Я стрибала по квартирі, в спущених по щиколотки штанях, намагаючись пригадати хоч віддалене зміст заповітного списку на стінці в приймальному покої. Сказала, що з лікарні подзвоню і скажу, що мені потрібно принести.

Мама залишилася вдома, а ми з Сашком вискочили на сходи, де зіткнулися з лікарями з "Швидкої".

- Це ви народжуєте? - І недовірливо так подивилися ...
- Я! - З радістю відповіла я.
- Ну а що у вас там ... болю, води відійшли?

Говорити на настільки відповідальну тему на сходовій клітці було незручно, і ми піднялися назад у квартиру. Мама здивувалася.

- У мене кров! - Урочисто відповіла я.
- Багато крові? Зі слизом? - З надією запитали медики.
- Крові мало, як в останній день місячних, - і подивилася на них жалібно, щоб не передумали мене відвозити народжувати. Я навіть відчувала певну незручність.
- Ну, поїхали, - сказав лікар, здавалося, засмучений відсутністю вод, болів і інших вагомих атрибутів почався розродження.

І от ми їдемо в кареті "Швидкої допомоги". Я намагаюся переконати себе, що в мене щось болить - але марно. Саша сидить абсолютно приголомшений. Наче його самого щойно народили. Лікар посміхається, а я балакаю без угаву, бо страшно нервую. У лікарні мене оформляла вже знайома санітарка, послухали серцебиття малюка і почали заповнювати лікарняну картку. Стало бути, беруть. Потім мене на кріслі подивилася лікар, жінка, несподівано гарна і добра, і якось так просто сказала: "Голова низько, сьогодні вночі будемо народжувати".

Попрощавшись з Сашком і віддавши йому пакет зі своєю верхнім одягом , я вирушила на 5-й поверх у відділення ЕГП, де лежала на збереженні місяць тому. Оскільки ніяких особливих відчуттів я не відчувала, ніщо не завадило мені спокійно застелити свою койку, швиденько перезнайомитися з усіма лежать на збереженні вагітними і зі спокійною душею зайнятися рукоділлям. Передчуваючи дні неробства в очікуванні пологів, я взяла з собою своє клаптева ковдра, шматочки тканини і голку з нитками (залишивши вдома купу дійсно необхідних речей).

Коли стемніло, я звернула увагу на ниючий відчуття внизу живота, як буває при місячних, і деяку регулярність переймоподібних болю в попереку. Вся палата з цікавістю і заздрістю спостерігала за моїми відчуттями, про які я радісно доповідала всім, хто потрапляв у поле зору. Справа в тому, що жінки, які влаштувалися в лікарню "заздалегідь", переживають колосальні борошна очікування, так як лікарня ніяких розваг, окрім власне пологів, надати не може - і ось тиняються вони тижнями по лікарняних коридорах. Великі, сумні, і, прокидаючись вранці, вони кажуть собі: "Ну все, вже сьогодні", а пологи так і не наступають. І ось тепер, всі, хто потрапив у відділення з аналогічними симптомами, як у мене, розповідали, що сидять тут вже по 2 тижні - і ніякого толку.

Зовсім незадоволена такою перспективою (палата на 6 осіб, умови , м'яко кажучи, так собі ...) я вирішила будь-що-будь розродитися як можна швидше.

Уявіть це видовище - в яскраво рожевому халаті, в теплих шкарпетках і в капцях, притримуючи свій величезний живіт , я гуляю по лікарняній сходах. П'ять поверхів униз, і не поспішаючи, вальяжно так, наверх. Спочатку, ніхто з снують туди-сюди лікарів не звертав на мене уваги, але потім, після чергового зіткнення, дивилися з цікавістю і іронією. "Шо ж ти, дитя, усьо ходиш?" - Нарешті запитала літня санітарка. Я спробувала їй пояснити, що подібним чином сподіваюся прискорити, або, вірніше, задати ритм свого майбутнього розродження: "бо вже надій цею живіт", але вона, замість того, що б розділити мій спортивний ентузіазм, лише недовірливо похитала головою.

Результат не змусив себе чекати.

Коли сутички (напади болю в животі) стали більш-менш помітними (але цілком терпимими, як під час місячних), і повторювалися кожні 3 хвилини (вся палата, затамувавши подих, заміряла по годинах) - я пішла в коридор у пошуках якогось лікаря, з вимогою: "Ну-ка, ну-ка, хто тут буде мене родоразрешающіх?" Вагітні, до цього часу підігріті мого веселого балаканиною, тримаючись за животи, вибухнули сміхом. Мені потім розповіли, що цією фразою я прославилася на все відділення.

За вікном була ніч, ласкаво горіли вогні на Севастопольській площі, струмували машини у вечірньому потоці, загадково поблискував мокрий асфальт, народ їв у Макдональдсі, а я , весела, в азартному передчутті, сиділа на гінекологічному кріслі в оглядовій.

"Ну так що, я, нарешті, народжую?"

Жінка-лікар, яка пообіцяла мені сьогоднішні пологи, подивилася на мене суворо і з докором: "Значить так, приготуйся, що буде дуже боляче. Жахливо боляче. І ніяке знеболююче тобі не допоможе. Так що зберися".

Хтось інший, почувши таке з вуст лікаря , можливо, і здрейфив б, але мене, по правді сказати, розпирало таке жахливе цікавість, що страшні слова були просто не сприйняті.

"Не буде", - весело відповіла я.

Через мить, сталося щось жахливе і несподіване, у мене помутніло в очах і на секунду захотілося зникнути звідси, скасувати пологи і прокинутися вдома на дивані і без живота.

"Зараз шийку матки растянем трошки, щоб тобі допомогти ".

Я притихла, вирішивши, що болючіше цього, у моєму житті більше все одно ніколи нічого не буде.

Дівчата в палаті стали споряджати мене на пологи. Поступово ми перемістилися до буфету, і різнобарвним пузатої зграйкою сиділи за столиком. Мене поїли солодким чаєм з лимончиком і говорили, що все буде добре. Мене вразила щирість їхніх побажань. Така кількість малознайомих людей мені ще ніколи не бажало стільки добра.

Пару раз до нас приходила лікар, щоб поквапити мене, і, бачачи таку ідилію, насилу стримувала посмішку і з уявною строгістю закочувала очі.

Нарешті, відправили на пост до медсестри міряти тиск.


Вона уважно подивилася на мене і запитала: "Ви нервуєте?" Я відповіла, що звісно так, як тут не нервувати. Тиск був 200/160. Притому, що відчувала я себе більш ніж пристойно. Від цього мені смішно дивитися американські трилери, де лікарі в синіх халатах метушаться навколо породіллі і кричать щось типу: "Тиск 160/130, ми втрачаємо її!"

Коли сказали: "Йдемо робити клізму", я зрозуміла, що процес, нарешті, пішов. Клізму мені ніколи в мого свідомого життя не робили, і з туалету я вийшла з відчуттям, що все найстрашніше позаду.

Біль у животі ставала все гірше. Вже з'явилося бажання лягти десь у тиші, згорнутися калачиком і спокійно все перечекати.

Але цікавість не давало розкиснути. Події розгорталися і справді цікаві - мені дали казенну ночнушку з вирізом до пупа і халатик, невизначеного сіруватого кольору. Я зібрала свої речі в пакети, які мені сказали залишити на ліжку, і мене повели народжувати. Це було як-то до смішного просто - своїми ногами, прогулянковим кроком, у компанії двох балакунів медсестер.

Пологовий блок знаходиться на 2-му поверсі, в крилі, між іншим, прямо над входом, де штовхаються нічого не підозрюють відвідувачі. Заходиш, і - аж дух захоплює від думки, що це і є та сама святая святих, де з'являються діти. Дійсність, втім, виявилася вельми бляклої. Довгий коридор, напівтемрява, каталка під стінкою, кілька дверей і тиша. Мене завели в не дуже велику кімнату з коричневим кахляним підлогою в білястих розлученнях від хлорки і з білими кахельними стінами. Посередині стояло страшного вигляду пристосування, явно дуже древнє на вигляд, застелене рудої клейонкою в незрозумілих плямах. Коли я, під поглядами трьох пар лікарських очей, залізла на це крісло тортур, з'ясувалося, що я забула зняти свої теплі вовняні шкарпетки з пальчиками. Видовище було, напевно, смішне. Шкарпетки зняли і віддали медсестрі. Потім непривітний лікар зробив зі мною щось, і я відчула, як з мене хлинула гаряча рідина. Ніякого болю я не відчувала. Лікарі тим часом розбиралися один з одним, коли я буду народжувати - сьогодні або вже завтра вранці. Непривітний лікар сказав, як відрізав, що сьогодні.

Мені дали купу коричневих ганчірочок і сказали, що текти буде з мене весь час. Я була задоволена і розслаблена. Цього моменту я чекала занадто довго, щоб тепер лякатися і турбуватися.

Але замість того, що б почати народжувати, мене повели по коридору в палату. Там було дві широких ліжка, застелених клейонками. Поруч лежала молода жінка з обличчям ... попелястим, це ще не той колір, щоб описати ... вона виглядала жахливо. Я тихо запитала, як у неї справи. Вона відповіла тремтячим голосом, що звуть її Ліля, і що їй будуть робити кесарів.

"Ну, тоді у тебе все буде добре!"

Я лежала, і мене чомусь трясло, як у лихоманці, здавалося, що я страшно хвилююся, як буває перед відповідальною зустріччю.

Тим часом, мій живіт підключили до приладу, що вимірює серцевий тон малюка. Ці хвилини я буду пам'ятати все життя - яскраве світло, лікарняні стіни, жар, озноб, біль і вікно, за яким так затишно, так спокійно горять лікарняні вогні, а кімната заповнена клекотанням сердечка моєї дитини, ніби табун маленьких конячок ... бийся, бийся. .. все буде добре.

Я намагалася відволіктися і вигадувала вірші, щось типу:

"Нам було незатишно один в одному:
згорнувшись в переляку,
ми чекали нове життя "...

Через якийсь час прийшла акушерка з добрими очима і сказала, що зараз поставить мені крапельницю, через катетер.

Катетер - це довга товста голка, яка приблизно на 5 см. вводиться у вену. Проблема полягала в тому, що в стандартному місці, на ліктьовому згині, у мене якась крива, невідповідна вена, і, ісколов мене раз 10, акушерка встромила цей жах мені в зап'ясті, причому з зовнішньої сторони, де зазвичай носять годинник. До цього моменту, повинна зізнатися, було настільки боляче, що всі перераховані вище маніпуляції не принесли особливих страждань.

Я думала, що в крапельниці знеболююче. Наївна! Через пару хвилин сутички стали настільки сильними, що все моє веселеньке настроеньіце кудись пропало, і навіть лежати просто так, з закритими очима ставало все складніше. З'явилися тривожні думки і розгубленість типу: "Аллі, товариші, ми ж так не домовлялися!" Якщо б мене катували, то я б у цей момент видала всі державні таємниці, всі партизанські секрети, не пошкодувавши ні піонерів-героїв, ні старих рецидивістів! Єдиним порятунком було розслаблення. Ні, звичайно, при такій дикого болю це слово звучить просто смішно, але я маю на увазі ось що: зазвичай біль є сигналом. Ми звикли відповідати на сигнал якимось дією, і чим сильніше біль, тим сильніше спрага щось зробити, що б позбавитися від неї, наприклад, впитися пальцями в спинку ліжка або спробувати роздерти простирадло. Я чудово розумію, чому деяких жінок доводиться тримати під час сутичок - бо від болю хочеться бігти! Я намагалася переконати себе, що я - це не я, і те, що зараз відбувається зі мною - насправді не зі мною, і головне - як-небудь закінчиться. Про те, коли саме це відбудеться, я думати боялася, так як додаткове очікування кінця болю може зробити все ще важче.

Чим далі - тим болючіше. Лілю відвезли кудись на каталці, а я лежала з закритими очима, в якомусь панічному ступорі, з однією єдиною думкою: "Я нічого не можу з цим вдіяти". Я намагалася абстрагуватися, думати про те, що якихось пару годин тому мені було зовсім не боляче, так само не боляче, як цієї акушерці, лікарям і взагалі, всьому білому світу. І вже завтра, в цей же самий час, мені буде теж не боляче, я буду няньчити своєї дитини, і все залишиться позаду. Стогнати було ще болючіше. Єдиним полегшенням виявилося просто дуже глибоке часте дихання, як підказала лікар. Коли з мене зняли прилад, що вимірює серцебиття дитини, я лягла на бік, і стало трохи легше. Я була зовсім одна в палаті. Так було спокійніше. Один на один зі своїм болем. Як-небудь вже розберемося один з одним ...

Потім мене стало нудити. Хотілося пити. Пити не давали. Всі набридло. Акушерка заглядала до мене час від часу, і коли я вже зовсім в пригніченому стані прошепотіла, що мені, взагалі-то дуже боляче, вона посміхнулася й відповіла, що це добре - скоро будемо народжувати! Здавалося, що якась жахлива сила вивертає мене навиворіт.

Потім мені зробили укол зі словами: "Ще трохи тобі допоможемо".

Я, наївна, знову чекала болезаспокійливого. Що зі мною стало відбуватися! Це таке ... на цьому етапі, однозначно можу сказати, що свідомість притупляється і біль стає, відповідно, неусвідомленою. З'явилося нове відчуття - таке, ніби у мене зараз буде страшний понос, або, як при блювоті - нестримні спазматичні позиви. Хочеться тужитися, щоб випхати з себе щось. Коли цей позив накочується, то навіть легше, ніж у його очікуванні. На цьому етапі я вже не могла мовчати і щосили кректала і мукала, прикривши очі, хоча до несамовитих криків, як у кіно, мені було дуже далеко.

Ліжко піді мною стала зовсім мокрою, і мене перевели на сусідню. Виявляється, я ще в змозі оцінити приємність свіжих прохолодних простирадлом. Шкода, що попа повинна бути нерухомою (у просунутих пологових будинках народжувати можна в будь-якому положенні) - мені хотілося задерти ноги до самих вух. Акушерка з добрими очима сказала, що в мене все ще попереду. Я їй не вірила. У збожеволілої свідомості ще залишалося трошки місця для цікавості: а що буде далі?

Якийсь час я лежала ще одна, і мені було рішуче наплювати абсолютно на все. Тепер розумію, як народжували в полі і в лазнях - у цей момент вже все одно, де ти і з ким ти. Прибіг лікар, вирішив подивитися як там справи, і тут як закричить: "Негайно в пологовий зал!" Ймовірно, їх здивувало те, що я до цих пір не кричу. Табун докторів помчав кудись у коридор, а я знову залишилася одна зосереджено пихкати й тужитися. Було відчуття, що мій малюк народиться прямо тут.

Лікарі повернулися і сказали встати. Під руки повели мене через коридор. Цей момент я пам'ятаю дуже смутно. І зовсім не пам'ятаю, як вони тягли за мною крапельницю - катетер зняли тільки після пологів.

Поки вони вовтузились навколо крісла (кімната була вже інша - просторий зал з двома велетенськими гінекологічними кріслами), я сіла навпочіпки і продовжувала захоплено тужитися. Це був стан якогось азарту, як у завершенні кросу на довгу дистанцію. Коли і сил мало, і болить все, але ось вона мета - вже зовсім близько!