Мої два кесаревих: Зайчик-Степашка і Ведмідь-буркотун: хто наступний?.

Коли я була маленькою,
я думала, що дітей "кладе" в
мамин животик бог. Я дуже
боялася, що раптом мені не
покладе ...

Мені було років 16, коли мама сказала мені, що в мене негативний резус-фактор крові, і тому я повинна дуже серйозно поставитися до свого майбутнього: абортів не робити і чоловіка знайти по можливості з таким же резусом. Перший наказ виконати було не складно, а от з другим - не вийшло, мабуть мінус до плюса сильно притягує.

І ось вона, довгоочікувана вагітність. Я була така схвильована, розбурхана, що навіть не встигла зрозуміти, відчути, насолодитися очікуванням дива ... Викидень на 12-му тижні, і я в шоці. Мені було тоді 26 і здавалося, що життя нічого не варто, коли я не можу народити дітей.

Другу вагітність я зустріла дуже обережно, з побоюванням, мені весь час здавалося, що в мене болить живіт, я в страху чекала дванадцятий тиждень, і коли вона пройшла, я все не могла повірити, що доходжу до строку. Я нікуди не ходила, прагнула більше лежати, всього боялася. У 32 тижні я потрапила в пологовий будинок з виділеннями, але все обійшлося. Перший раз я зітхнула спокійно і відчула себе щасливою, коли на 37 тижні на УЗД мені сказали, що у мене хлопчик (я хотіла саме сина), Здоровенький, гарненький, вже готовий! Радість моя тривала зо два тижні, зате які це були тижні! Я шила, в'язала, готувала дитячу кімнату і в 39 тижнів з'явилася в пологовий будинок.

Але все виявилося не так просто: плацента була вже перезрілої, кровотік в пуповині знижений, серце дитини давало збої, а моя матка ніби відмовлялася віддавати мені моєї дитини! Ніякі викликають не допомагали, шийка і не думала розкриватися, аналізи погіршувалися. Мені запропонували кесареве. Але я відмовилася. Я ревіла в палаті і думала, що це ненормально, я хотіла народити сама - адже я здорова жінка, займалася спортом, я так готувалася до пологів, читала книжки, робила вправи, вчилася правильно дихати - і раптом все марно? Дні йшли, на операцію я не погоджувалася. На черговому обході лікар мені сказала, що чекати більше не можна, у дитини кисневе голодування, що вони можуть проколоти міхур і викликати сутички, але плацента може задавити дитину під час пологів. І я раптом прозріла: моєму синочкові погано, хіба я маю право на експерименти і прощу я собі, якщо з ним щось трапиться під час пологів ???

Операцію зробили на терміні 40 тижнів 14 грудня 1996 року, о 8-30. Перше, що я запитала, прокинувшись: "Як дитина?" Хлопчик, 3500, 51 см, все в порядку, 7/8 балів. Я заспокоїлася. Все. Все. Я - мама. У мене син, Стьопа, Стьопочка, Степан, синку, яким я марила стільки років ... Коли прокинулася знову, це був жах. Нестерпний біль, пересохлі губи, гул у голові, нікого поруч - так пройшла доба. Другу добу нічим не відрізнялися від перших, до того ж весь живіт вкрилося пухирями - алергія на лейкопластир. Я проклинала все на світі, абсолютно щиро думала, що якщо б до вагітності мені хоч на хвилинку можна було б побути в такому стані, я ні за що не зважилася б мати дітей. І тільки на третій день я захотіла потримати сина на руках. Уявляєте?

Роки йшли, мій синок ріс чудовим здоровим хлопчиком, я знову почала працювати, все було чудово. Коли Стьопі виповнилося 4 роки, він став просити братика. Я пояснювала йому, що це неможливо, що мені більше не можна народжувати. При згадці про пологовому будинку мене кидало в дрож. До того ж я читала, що для жінки з негативним резусом (якщо у чоловіка він - позитивний) велика ймовірність другої дитини не виносити. Так сталося з моєю свекрухою - мій чоловік єдиний син. Свекруха розповідала мені, як перервалася її друга вагітність на п'ятому місяці. Я не хотіла, щоб подібне повторилося зі мною.

Один випадок змінив все. Якось я зайшла в кімнату сина побажати йому спокійної ночі. Я здивувалася - поруч з ним у ліжку лежали дві великі ляльки. Коли я спробувала забрати їх, він зі сльозами (!) Попросив: "Не забирай! Це мої братик і сестричка".

Ту ніч я не спала ... і зважилася: будь що буде! Але тепер це буде не так! Тепер я була старшим, досвідченішим і впевненішою в собі. Перше, що я вирішила: будемо робити дівчинку, адже чоловік ще в перший раз мріяв про доньку. Якось прочитала здалася мені дуже переконливою теорію про те, що для зачаття хлопчика сперма повинна бути свіжою і сперматозоїди швидкими - значить, зачаття має відбутися безпосередньо в день любові. А для дівчинки потрібні сперматозоїди повільні, тобто займатися любов'ю треба дня за два до овуляції, і потім - ні-ні. Так як цикл у мене постійний, то розрахувати все було не складно, і ...

Через три тижні після дня "Х" я поверталася на автобусі з відрядження і раптом відчула легку нудоту ... Ну точно ... тиждень затримки ... серце забилося. І тут прийшло SMS-повідомлення від чоловіка: "Як справи?" Я відповіла: "Скоро буду, щось мене нудить", і через кілька секунд побачила на екрані телефону "ВІТАЮ!" Почалося.

Ця вагітність була зовсім іншою. Я нічого не боялася, я ніби літала на крилах, я раділа кожному дню. Я продовжувала працювати, хоча саме в той час роботи було по 14 годин на добу. Я читала лекції в університеті, працювала в оргкомітеті міжнародної конференції, писала і говорила англійською, готувала наукову доповідь, ходила в музеї, на концерти, я була впевнена, що все це подобається моїй доньці нітрохи не менше, ніж мені. Я в міру дозволяла собі працювати за комп'ютером, є улюблений шоколад, пити сухе вино, танцювати і плавати. Загалом, я не відмовилася від одного улюбленого заняття - тільки машину не водила. На п'ятому місяці ми втрьох вирушили у подорож на машині в Санкт-Петербург - місто, яке я дуже люблю (самі ми живемо в самому облаштованому місті Росії 2002 Чебоксарах). Їхали обережно, три дні по 7-8 годин на день, заїжджали в дуже красиві міста - Суздаль і Твер. У Петербурзі провели тиждень, з ранку до вечора гуляли по божественним паркам Пушкіна, Павловська, Петродворца. Там, в Петербурзі, на 18-му тижні я вперше відчула ворушіння моєї малої.

Звичайно, як старанна мама, на 10-му тижні я стала на облік в жіночу консультацію при пологовому будинку. Я здавала всі аналізи, для мене це не було це важкою працею, як описують багато вагітних жінок, мені пощастило - клініка через дорогу від мого будинку.


Крім того, у нас працює система запису за часом: прийшов-здав-пішов. Чому раніше не додумалися до цього? Як взагалі медичні установи можуть допускати, щоб вагітні жінки стояли кілька годин у чергах? В першу вагітність я пропускала здачу аналізів тільки через це. У жіночій консультації на прийомі у нас система така. Спочатку приймає акушерка: робить всілякі виміри, опитування, заповнює табличку, вклеює аналізи, віддає картку, і відправляє до лікаря. Перед тим, як зайти до лікаря, я переглядала аналізи, цифри, і приходила до висновку, що все в порядку. Заходячи до кабінету лікаря, я не ставила питання типу "Як моя вагітність?", Я казала "Мої справи йдуть добре. Що-небудь додамо в лист призначень?" Лікар завжди прислухалася до моєї думки. Кожне призначення лікаря ретельно обмірковувалося, обговорювалося з чоловіком, мамою (вона в мене фармацевт), знайомими лікарями (одна голова добре, а багато - краще) і тільки потім виконувалось. Наприклад, перший раз УЗД я зробила на 23 тижні замість 12-й. Ну не вірю я, що на ранніх термінах УЗД ніяк не впливає на дитину і вагітність. У мене ось на УЗД матка завжди в тонусі, це ж факт. Звичайно, якщо є показання, то нікуди не дінешся - треба робити. Але я була впевнена, що все в порядку. Тільки дуже хотілося переконатися, що там дівчинка. "Швидше за все, дівчинка" - сказала мені УЗІстка, а я лежала така щаслива ... Потім я робила УЗД на 32-му тижні на ступінь зрілості плаценти. Картина повторювалася - плацента вже постаріла. Але зате за ті шість років, що пройшли після попередньої моєї вагітності, з'явився "Актовігін": 5 разів прокапали - і немає хвилювань. Третій раз я робила УЗД на 38-му тижні, перед операцією. Звичайно, кожен місяць я здавала кров на антитіла - але вони так і не з'явилися.

Але і ця вагітність не обійшлася без випробувань. Було вже шість місяців, коли на моїх очах Стьопа зламав руку. Був складний перелом, операція тривала 2 години, хірурги говорили, що, можливо, рука не буде розгинатися і не всі пальці будуть працювати. У лікарні, біля ліжка сина, я не могла тримати себе в руках і плакала постійно. Вперше я забула про свою малятку і молилася лише за сина, я навіть подумки була готова до того, що вагітність може перерватися через моїх переживань. Але тут моя маленька ніби відчула, що без її допомоги нам не обійтися, і вела себе тихо-тихо. Удень я не відчувала її, але кожен вечір, лягаючи спати, я відчувала її ворушіння, вона ніби говорила мені: "Про мене не турбуйся, зі мною все в порядку, подбай про мого брата". Дивуючись того, яка ж вона у нас молодець, я теж вирішила бути молодцем, і все пішло на лад - через два з половиною місяці рука Стьопи розігнулася, пальці ворушилися, а мій животик став зовсім великим.

Я стала готуватися до операції. Перше - правильно харчувалася, особливо ретельно стежила за меню: щоб не набрати зайву вагу і отримати все те, що потрібно мені і дитині, продовжувала пити хороші вітаміни, багато гуляла (хоча була морозна зима) - мінімум годину ходьби на повітрі. Друге - я звернулася до мого знайомого, який на момент моєї першої операції був ще студентом медфаку, а тепер працював анестезіологом у Республіканському перинатальному центрі, він дав мені потрібні рекомендації, я домовилася, що наркоз буде давати мені він так, щоб я прокинулася відразу після операції і потім не відчувала наслідків наркозу. Третє - я знайшла в аптеках дорогою хороший антибіотик, який мені вводили після операції раз на день внутрішньовенно (замість чотирьох уколів на добу), гіпоалергенний лейкопластир, лінекс і лактобактерин для себе і малятка - на противагу антибіотика.

Операцію зробили на терміні 39 тижнів 16 січня 2003 в 10-40, перше, що я запитала, прокинувшись: "Як дитина?" Дівчинка, 3200, 51 см, все в порядку, 8/9 балів. Ну от, збулося. Донька, Лідочка ... Під блаженний захоплення своєї душі я вже було приготувалася знову піти у сплячку, але не відчула такого бажання - і зрозуміла, мій анестезіолог мене не обдурив. Мене перевезли в палату реанімації, переклали на ліжко зі зручним поручнем - тримаючись за нього можна було повертатися з боку на бік, а потім і вставати, поставили крапельницю, взяли аналізи, а чуйна медсестра Наташа сказала, що буде весь час поруч. Через півгодини після операції я розмовляла по мобільному телефону з чоловіком, а ще через півгодини мені принесли мою Дочу - таку красуню, кирпатенька блакитнооку блондинку. Я приклала її до грудей і заплакала від щастя.

На третій день мене перевели у звичайну палату, я вже цілком нормально ходила, мою дочуню переселили до мене, і я виявила, яка вона активна - лежачи на животі практично вже повзала. Недарма так часто активно копати. Дитячий лікар на першому обході прорекла: "А ось і наша дівчинка-дзига. Вам вже в садок пора, не те, що на виписку". Я теж одужувала швидко. Молока було багато, один день мого терпіння, і моя маленька навчилася його їсти. Шви зняли на 7-й день, виписали - на 8-й. "Приходьте за третім, - в один голос говорили всі лікарі, - все б так операції переносили і таких діток народжували". Знали б вони про мій перший раз. Але на те він і перший ... На виписці Стьопа ішов мені назустріч попереду тата з величезним букетом. Побачивши, як дитяча медсестра несе малятко, нетерпляче сказав: "Дайте мені на сестричку подивитися". Подивився і важливо звернувся до мене: "Що ж, мам, хороша сестричка, тепер братика давай". А я розсміялася: "Може, я спочатку додому ненадовго з'їжджу?"

Зараз Лідочке 8 місяців, Стьопі скоро 7 років. Щоранку перед школою він біжить до сестрички, тріпає її за пухкеньку щічку і каже: "Добрий ранок, ведмідь-буркотун". Лідочек кокетливо посміхається йому у відповідь, а я дивлюся на них і думаю, хіба можна було не народити таке диво?

У висновку хочеться сказати всім, хто не може зважитися на другу - нічого не бійтеся, вирішуйтеся! Другий раз обов'язково все буде краще. Ніякі проблеми ніколи не переважать ту чашу щастя, яке увійде в ваш будинок разом з другою дитиною.

Дашук, sda@chuvsu.ru.