Діти вчать доброті!.

Якось мій чоловік поставив мені дві одвічні питання:
- Навіщо потрібні діти?
- Щоб поділитися з ними радістю життя.
- Але чому з ними так важко?
- Щоб дорослі ставали кращими.

Моїй донечці скоро два, але вона вже навчила мене багато чому. Або, краще сказати, змусила згадати.

Тепер я знаю, що кожного ранку прекрасно, і тому його потрібно зустрічати радісною посмішкою, схоплюватися і поцілунками будити близьких. Велике досягнення для жайворонка, перекваліфікувалася з сови!

Тепер я знаю, що треба любити себе. Придивіться, як люблять себе малюки. Вони вважають, що у них все добре: і ручки, і платтячко, і ця калюжка. Адже вона трапилася ненавмисне, просто тому, що донька інакше не вміє. Я встала на цю точку зору після безуспішних спроб навчити Дочу ходити на горщик, і була винагороджена її щирою радістю та зняттям напруги в наших відносинах. Зате тепер мені легко прийняти, що гарні й інші люди, здорові та інваліди, та й я сама, просто тому, що ми саме такі, без всяких "якщо" або "от би".

А як ці малюки люблять нас, своїх рідних! З якою любов'ю нас роздивляються, цілують і гладять. Набагато легше тепер любити мамині зморшки і несправедливості.

З малюком привчаєшся тримати себе в руках. Іноді стає дуже соромно за свої виховні методи, дивлячись як донька грає мене, виховуючи ляльку Надю.

Я хочу навчити її радості, добра, співчуття, любові, і тому завжди намагаюся зрозуміти, яким вона побачить мій вчинок.

Якщо я залишаю її плакати, пошкодує потім вона плаче мене? Якщо я ігнорую її прохання, чи пригадає вона про прохання моїх? Якщо ставлю свої інтереси вище, задумається вона про інших? Якщо намагаюся позбутися від її компанії в моїх справах, покличе вона мене у своє життя? Якщо ображаю злими словами і нескінченними вимогами, чи буде вона все також радіти новому дню і самій собі в цей день?

Часто говорять про розпещених, примхливих і т.п.


дітях. Але подивіться, скільки навколо нас саме таких дорослих. Так, може бути, спочатку виправимо себе, щоб і діткам вчитися на доброму прикладі?

Постійні мої опоненти зазвичай висувають два заперечення: при великій увазі й турботі дитина не навчиться самостійності, і зайва ніжність батьків ускладнить зустріч з суворістю дорослому житті.

Перше. Не потрібно плутати самостійність і звичку до самотності. Наприклад, моя дочка вміє багато чого робити сама, без моєї допомоги, а то і виступає організатором інших, будь то хоровод чи прибирання квартири. Але ось самотність вона не переносить з народження. Ну і що ж? Мені поки що не поспішають. Хай розвивається своїми темпами.

Друге. Я вважаю, що людина, яка отримала в дитинстві великий заряд любові і радості, буде оптимістичніше дивитися на життя, більше вірити у свої сили і впевненіше домагатися своїх цілей, менше озираючись на громадську думку.

Ні, по-моєму діти - це не маленькі дорослі. Просто багато дорослих розучилися бути такими, як діти. Ну нічого, у нас є ще шанс навчитися. Адже це так цікаво!

Олена Шевенкова (Оленка)