''А давай, дитинку народимо?''.

Коли мені було 23 роки (у 2003 р.) у мене трапився роман з моїм майбутнім чоловіком. Десь на третій місяць оного роману я майже в жарт якось сказала: "А давай, дитинку народимо?" І мій майбутній чоловік, не сумніваючись, сказав: "А давай! Тільки спочатку розпишемося".

Завагітніла я відразу. Розписувалися ми вже на моєму другому місяці. Жили ми тоді неймовірно екстремально - у друзів в прохідній кімнаті, грошей на двох у нас було 200 доларів на місяць. Навіть тоді це була смішна сума. Плюс до цього безперервні гості (панночка, пустила нас до себе жити за невелику гріш, була компанійська донезмоги), школярка, яка проживає на кухні (десь її наша невгамовна подруга підібрала тоді і поселила на невизначений термін). Плюс безперервно працюючий телевізор - теж не моя ідея - господиня дому любила цей прилад неймовірно. І посеред всього я - кімната-то прохідна!

Токсикоз - нічого не їла я тижнів зо три. Тільки кефір і сік в мені затримувалися, спати хотілося завжди. А ще треба було вчитися (правда на Вечірці), і працювати - їсти хочеться, а на це гроші потрібні. Шум, гам, суєта - загалом, шалман базар, а ми посередині.

І в таких умовах ми цілком усвідомлено збиралися народжувати! Зрозуміло, що перед пологами збиралися з'їхати - зняти не прохідну кімнату. Але всю вагітність в такому цирку і практично без грошей. Як згадаю - так в тремтіння кидає!

Загалом, тижня до 11-ї я втомилася від свого самопочуття, від суєти, від невизначеності життя, від усього взагалі (і з чоловіком сварилися, ясна річ, не з -за дитину - тут у нас розбіжностей не було, ми його дійсно ДУЖЕ хотіли, просто жити так, як ми тоді жили, не можна було, звичайно). І якось увечері, лягаючи спати, я подумала: як було б добре, якщо б ніякого дитини не було.


Якщо б ця вагітність якось розсмокталася, чи що ...

Через три дні у мене почалася кровотеча, і я здалася в лікарню. Діагноз - завмерла на третьому тижні вагітність. Коли я дізналася про це, у мене було рівно 12 тижнів ...

Я до сих пір не можу пробачити собі ті думки.

Два роки після тієї вагітності я не могла й думати про повторення - ридала від одного виду вагітних, не могла себе змусити спілкуватися з вагітними і дітних подругами. Я і до лікаря не могла дійти після лікарні більше року. А чоловік чекав, умовляв і просив.

Два з половиною роки я завагітніла знову. Знову з першого ж циклу. Як я боялася всю вагітність втратити дитину! Як я сходила з розуму від цього страху, я кожен день вирішувала по 20 разів, що вагітність знову завмерла, і 20 разів розуміла, що вона все ж розвивається! Як мій чоловік не зійшов з розуму від усього цього - не знаю.

З матеріальною стороною все було трохи краще, але не набагато - квартирне питання так і висить над нами дамокловим мечем. За вагітність ми двічі переїжджали - спершу на нову знімну квартиру, а потім до батьків (кинули нас із знімною квартирою, на третій день попросили звільнити її - форсмажор трапився у господарів). Обидва переїзду - на 7 і 8 місяці, відповідно. Загалом, як був у нас цирк по життю, так і залишився.

Зараз моєму синові 5 місяців. І окремого житла нам не світить ще дуже-дуже довго - живемо з моєю мамою та братом. Грошей - їх ніколи не бракує, але хочеться завжди набагато більше. Але кожен раз, коли я дивлюся на мого сина - я знаю, у нас все правильно.

І хочеться мені тільки одного - народити ще дівчинку.

N