Довгий шлях додому.

Як світло колом. Красиво. Кілька хвилин тому тут було темно і трохи від цього страшно.

- Ніколи не бачила такої краси! - Думала малятко.

Вона пішла вперед. Вона все йшла і йшла, не знаючи куди.

- Гей, ти хто? - Раптом пролунав чийсь голос.

Малятко обернулася, але нікого не побачила.

- Ти чого мовчиш? - Питав її незнайомий голос.

- Я тебе не бачу. Ти де? - Оглядаючись, питала малятко.

- Я тут, - прокричав голос, - допоможи, будь ласка, мені.

- Добре, а як тобі допомогти? - Запитала дівчинка.

- Бачиш ось цю берізку, в самому центрі галявини? Я тут.

Малятко підбігла до берези, але й там вона нікого не побачила.

- Подивися вгору, я тут.

- Я нічого не бачу, тільки гілля гойдаються від вітру.

- Я і є вітер, точніше, вітерець. Я заплутався в листі цієї берези. Нахили нижню гілку, і я зможу вибратися, - просив вітерець.

Малятко довго підстрибувала, намагаючись дістати аж до нижньої гілки. Нарешті їй це вдалося.

- Спасибі, малятко, ти дуже добра дівчинка. Хочеш, я віднесу тебе додому?

Тут малятко згадала, що вдома брат, який відібрав у неї м'ячик, мама, яка змусить обов'язково, як тільки вона повернеться, скласти іграшки на місце, а тато пішов в гараж і не взяв її з собою, бо на вулиці холодно і йде дощ. Згадавши все це, малятко вирішила не повертатися додому.

- Відправлюся я краще в подорож. Я хочу туди, де жарко. Вітерець, а ти можеш мене віднести?

- Ти сама зможеш туди потрапити. Закрий очі і скажи: "Я, як вітер, піднімуся, в потрібному місці опинюся".

- Спасибі, вітерець, - сказала дівчинка.

Вона закрила очі і сказала чарівні слова: "Я, як вітер, піднімуся і на півдні опинюся". І, о диво, вона там, де ростуть банани, ківі, манго і ще багато-багато самих різних фруктів.


Ледве малятко потягнулася за яскраво-оранжевим апельсином, як почула моторошне гарчання. Вона побігла, але їй заважали ліани, ніби намагаючись її схопити. А звір, видаючи загрозливі звуки, все наближався. На бігу вона згадала слова, які сказав їй вітерець.

Поміркувавши, вона вирішила, що лев, а саме він за нею гнався, на півночі не живе. Вона голосно крикнула: "Я, як вітер, піднімуся і на півночі опинюся". Відкривши очі, вона вперше в житті побачила, як сяє все навколо. Так красиво, але страшно холодно. І чому північне сяйво буває тільки на півночі? Малятко побачила білих ведмедів, весело грають на великій крижині.

- Як, напевно, їм тепло в товстих хутряних шубках! - Подумала дівчинка. - Тільки на південь мені вже не можна, там страшні леви.

І, стукаючи зубами, дівчинка прошепотіла: "Я, як вітер, піднімуся, на сході опинюся". Лише мить - і все навколо заповнилося піщаними барханами. Вони були і справа, і зліва, спереду і ззаду. Куди не глянь - скрізь пісок.

Малятко йшла і йшла, але не бачила кінця пустелі. Їй дуже хотілося пити, але ще більше хотілося додому, до мами й тата, до молодшому братику. Туди, де зараз, напевно, йде дощ і трошки холодно. Але ж це нічого, адже у неї є гумові чобітки і курточка. Пересохлими губами малятко останній раз прошепотіла: "Я, як вітер, піднімуся, будинки миттю опинюся".

Вона відкрила очі і побачила свою кімнату: свій м'ячик, ляльку і брата, який мирно сопів у ліжечку. Малятко схопилася і побігла до матусі.

- Мамочко, мамочко! Я буду прибирати іграшки і не буду більше вередувати, буду слухатися вас із татом. Я хочу бути вдома!

Мама посміхнулася і обняла дівчинку. Вона все зрозуміла, адже мами завжди все розуміють.

Тимур і Катя Давлетшина, ReshKa83@mail.ru.