Хлопчик-мізинчик.

Багато хто думає, що виходити недоношеної дитини це простіше простого, я й сама так раніше вважала. Але коли зі мною трапилося таке, я зрозуміла, що це велике випробування. Коли твоя дитина лежить безпомічний у кувезі, і лікарі говорять, що він жити не буде, то й самій жити не хочеться. Ну, про все по порядку.

Завагітніла я, коли мені було 26 років. Треба сказати, що це було для мене великою несподіванкою. У той час я була ще незаміжня, але коли дізналася про своє становище, то ми вирішили одружитися.

Перший триместр моєї вагітності протікав відносно добре: ніяких токсикозів, відчувала себе чудово, навіть примудрилася з'їздити в Італію (путівка була куплена заздалегідь, коли я ще не знала про свою вагітність). У другій триместр почалися невеликі ускладнення - лейкоцити в сечі, тому в консультацію стала ходити як на роботу і неодмінно кожен раз з баночкою. Призначили якісь ліки, але все виявилося марно, стало ще гірше - лейкоцити стали рости, до того ж з'явився білок. Стала помічати, що з ранку виглядаю не кращим чином - особа опухле, пальці набряклі, очі заплили. До вечора всі переходило в ноги: набрякали так, що не влазили в жодну взуття. Ці муки тривали 3 дні. Перечитала будинку всю літературу по вагітності і зрозуміла, що треба бігти в лікарню - було схоже на пізній токсикоз.

У лікарню заявилася в п'ятницю ввечері, йшла 28 тиждень вагітності. Лікарю показала свої "красиві" ноги, вона перелякалася і відразу відправила на ваги. Результат - патологічна надбавка у вазі: з 52 кг я "розпухла" до 65 за 28 тижнів. Лікар швидко поміряла тиск - 170/60. Змінившись в обличчі, переміряла ще разів шість, потім звеліла лягти на кушетку. Дивно якось відчувала я себе ... Загалом-то непогано, голова не боліла, не кружляла. Як мені потім пояснили, гестоз небезпечний тим, що до останнього себе відчуваєш добре. Стали колоти уколи, щоб збити тиск - марно. Викликали "швидку" і повезли в Міській перинатальний центр. Я подумала: "Ну, гаразд, протримають днів 10 - і додому, що мені тут робити, народжувати начебто рано". Родичам подзвонила, повідомила, що ненадовго поклали в лікарню, запросила їх завтра відвідати мене. На ніч помістили в палату, щось вкололи, і я заснула. Спала як убита, а з ранку прийшла лікар і дала підписувати якісь папери. Підписала, а тільки потім додумалася прочитати - це була згода на операцію. Але я була як в тумані - мабуть, під впливом ліків, тому нічого не міркувала. Пізніше я зрозуміла, що виходу в мене все одно не було: білок у мене сильно підскочив за ніч, намагалися знизити, але все виявилося марно. Стали відмовляти нирки, і в будь-який момент могли піти судоми від високого тиску. Лікарі тоді говорили, що мова йшла про моє спасіння, а життя дитини була на другому плані.

7 жовтня 2006 з'явився на світ мій Сашуля. Операцію кесарева розтину мені зробили під загальним наркозом, так що момент появи мого малюка я не бачила, за шкалою Апгар йому поставили 6/7 балів.

Прокинулась я в реанімації, відразу глянула на свою руку, де зазвичай молодим матусям вішають бірку з відомостями про дитину. У мене цієї бирки не було. Мене охопив страх - невже моя дитина помер? Адже у всіх сусідок ці бирки були. Стала вимагати бирку - принесли. Коли глянула, то не повірила своїм очам - вага 996 гр, зростання 34 см. Я ридала весь день, лікар реанімації постійно мене лаяла. Адже через те, що я засмутилася, тиск не знижувався. Я намагалася зібратися, перестати плакати, треба було швидше вставати на ноги. Дитині і мені ще дуже багато треба було попереду, але тоді я ще не уявляла, як багато.

Увечері до мене прийшла педіатр. Пояснила, що моя дитина жива, але дуже слабкий. Дихає сам - йому вкололи спеціальний укол, щоб розкрилися легені і почали працювати. Дитиною він поки не вважається, а коли я запитала, хто ж він тоді, мені відповіли: "Оперативний викидень". Всі жахи періоду реанімації описувати не буду, слава Богу, підтримували родичі, чоловік, подруги.

Через 5 днів мене перевели в звичайну палату, і тоді я, нарешті, змогла подивитися на мого дитинчати. Він був ще дуже худенький, весь оповитий дротами, личко зморщене і таке нещасне. Я стояла і ридала ридма, я знала, що йому потрібна моя допомога, але не знала, як допомогти. Всі п'ять днів, які я лежала в палаті, стали для мене справжнім кошмаром. Лікарі озвучували тільки невтішні прогнози: гіпоксія, крововиливу в мозок, тахікардія, що говорить про можливе ваді серця, желтушка, запалення легенів і ще купа всяких діагнозів. Спочатку сказали чекати 7 днів: цей період критичний, якщо виживе - то його зареєструють, як дитину, а поки він "викидень". При кожному можливому випадку бігала до нього, дивилась, плакала, тихенько розмовляла, і він мене чув - намагався відкрити очі.

Медсестри порадили купити йому шкарпетки, щоб не мерзли ніжки. Чоловік купив найменші, які були, і все одно йому вони були вище коліна. Щоб не спадали, їх закріплювали пластиром. До речі, ці шкарпетки я зберігаю дотепер, так само, як і його перший чепчик і сорочечку. Вони такі малесенькі, що не на кожну ляльку налізатимуть.

Всі ці дні я плакала не перестаючи, тиск постійно зростало, мене напихали заспокійливим. Після сьомого дня реанімації до мене в палату рано вранці прийшов педіатр. Сказав, що Саша вночі перестав дихати. І, тому що мозок довгий час перебував без кисню, в ньому відбулися незворотні зміни, і що я повинна вирішити, чи варто продовжувати його реанімувати. "Пообіцяли" багато чого - сліпоту, глухоту, водянку головного мозку, ДЦП, розумову відсталість. Але я вирішила: "Будь, що буде!" І чоловік мене в цьому підтримав. Молилася Богу вдень і вночі, аби все було добре! І Сашенька задихав нормально, збоїв в диханні більше не було. Я намагалася зціджувати молоко, але воно в мене пропало - мабуть, на нервовому грунті. Треба віддати належне лікарям і медсестрам дитячої реанімації Міського перинатального центру - дбали вони про всі діток добре, докладно розповідали про стан їх здоров'я, все пояснювали.

Через 10 днів з пологового будинку мене перевели в іншу лікарню лікувати нирки, т . к. зі здоров'ям у мене як і раніше було не дуже добре, там я пролікувалася ще 10 днів. Сашуля поки залишався в реанімації, але я щодня телефонувала туди і питала, як він там.


Лікарі продовжували говорити, що стан важкий, але він потихеньку почав набирати вагу - в середньому по 3 гр. на день (годували синочка через зонд сумішшю для недоношених діток). Але це все одно була для нас перемога, хоч і не велика, але дуже важлива.

Саша пролежав у реанімації 20 днів, і весь цей час знаходився між життям і смертю. 27 жовтня нас перевели на другий етап виходжування - в Президентський перинатальний центр. Тут дітлахи також продовжують лежати в кувезах, але доглядають за ними їхні матусі, які постійно знаходяться поруч у тій же палаті. Я, нарешті, змогла бути поруч з синуле. Перший час не знала, як підійти, як взяти, щоб, не дай Бог, не пошкодити, не зробити боляче. Хто з цим зіткнувся, мене зрозуміє. Голівка в нього була вся м'яка: трохи довше полежить на одній стороні - вже утворюється вмятінкі. Труднощів, звичайно, було море - і свічку поставити, і встигнути підмити, переповити швиденько, щоб не замерз, поки дістаєш з кувез. Такі дітки швидко замерзають.

У турботах минали дні. Ранкове зважування - кожен грам на вагу золота. Додав 15 гр. - Свято, додав 1 гр. - Засмучувалася на цілий день. Постійні уколи, обстеження, УЗД, здача крові, крапельниці в голову - жахливе видовище. Але люди до всього звикають, потім мене це більше не шокувало - треба, так треба, аби все було на користь. Сашуля всі процедури переносив стійко, навіть не плакав. Він же майбутній чоловік, і він це знав. Коли ми набрали вагу 1300, нас перевели в ліжечко з підігрівом. Лікуючий лікар порадила застосовувати метод "кенгуру" - голенького малятко класти собі на груди і лежати разом з ним під ковдрою. Цим ми - я і мої сусідки по палаті - займалися цілими днями. Дитинка в цей час відчуває, ніби він до цих пір в животі у мами. Треба сказати, що вага ми почали набирати добре, іноді навіть 50 гр. за добу надбавки були. Перший час медсестри годували через зонд, потім поступово стала привчати їсти з соски. Коли Сашуля випив перші 5 гр. сам, моїй радості не було меж. Я зрозуміла, що ми йдемо на поправку. Але через кілька днів стала помічати, що Саша зовсім блідуватий, став погано їсти, весь час спить. В черговий раз здали кров - виявилося, що гемоглобін впав до 62. Терміново було потрібно переливання крові, адже страждав мозок. Добре, що швидко знайшли необхідну кров, хоча була субота, та й група крові у Саші четверта - досить рідкісна. Переливання крові син переніс добре, до наступного ранку навіть додав 80 гр.

Ще хотілося б розповісти про один із найстрашніших діагнозів, які часто ставлять лікарі недоношеним діткам. Це ретинопатія недоношених. Хвороба розвивається швидко - буквально за тиждень відшаровується сітківка ока і потім вже нічим не допоможеш. Дитина в цьому випадку терміново потребує операції. У нашому місті її не роблять, всіх відправляють до Москви. Та й там нічого не обіцяють, коротше - як пощастить. Нам довелося пройти і через це. Слава Богу, до операції справа не дійшла. Кожну тиждень нас оглядав офтальмолог. У перший огляд все було нормально, але, коли Сашкові було 1,5 місяці, при черговому огляді нам відразу поставили ретинопатію 1-2 ступеня. Так як я вже достатньо знала про цю хворобу і уявляла, чим це може загрожувати, то ви, напевно, уявляєте мій стан. Лікар сказала, що почекаємо до наступного огляду, і тоді будемо вирішувати питання з операцією. І ось настала черговий тиждень, на консультацію йшла з тремтячими руками, серце калатало так, що думала, вискочить з грудей. Виявилося, погіршень немає, також було і в наступні огляди - ретинопатія не прогресувала, все обійшлося.

10 грудня при ранковому зважуванні на електронних вагах здалися довгоочікувані цифри - 2350. Це означало, що нас повинні виписати, тому що Саша набрав покладений вагу. Ми чекали коли, нарешті, зроблять перше щеплення (БЦЖ) і нас відпустять. Але знову зіткнулися з черговою проблемою - аналіз крові поганий. Анемія, мала кількість еритроцитів, нейтропенія - щеплення нам відмінили. Я подумала: "Ну, все, новий рік ми будемо зустрічати в лікарні".

Але лікар нас пошкодувала, і 25 грудня нас виписали з лікарні з вагою 2563 г і зростом 45 см., правда без щеплення. Виписка була величезна, написана дрібним почерком, перерахування всіх наших діагнозів зайняло цілу сторінку. Але я вірила, що все буде добре, адже тепер ми вдома - я і мій малюк. За перший рік намоталося ми, звичайно, по лікарнях. Невропатолог, ендокринолог і гематолог стали нашими "кращими друзями". Встигли полежати у стаціонарі, у неврологічному відділенні. Кількість діагнозів не тільки не поменшало, але навіть додалося - дисбактеріоз, гіпотеріоз, тетрапарез і т.д. Нескінченні процедури, уколи, ліки, масаж, але Сашенька всі стійко переносив, не плакав, навіть коли брали кров з вени, а здавали ми її часто. Треба віддати належне, вагу він набирав добре: в 4 місяці - зростання 55 см, вага 4200 гр., На півроку - зростання 64 см, вага 6300 У рік вже була вага 9400 г і зріст 75 см.

Зараз Сашеньке 1 рік і 4 місяці. Щеплення нам дозволили робити тільки два місяці тому. На даний момент зробила лише БЦЖ, першу від гепатиту В та поліомієліту. Лікарі нас хвалять, ніхто не вірить, що коли-то Сашко уміщався на долоні. Майже всі діагнози кудись пішли, завдяки, мабуть, своєчасному і правильному лікуванню, а також величезною вірі, що все у нас буде добре.

Тримати голівку Сашуля став у 3,5 місяці, повзати - в 6 місяців, у 10 вже стояв у ліжечку. Пішли ми в 1 рік 3 місяці, зараз бігає так, що не наздоженеш. Невеликі проблеми зі здоров'ям, звичайно, залишаються, але це вже ніщо, в порівнянні з тим, що було.

Хочеться висловити велику подяку лікарям і всьому персоналу Президентського перинатального центру м. Чебоксари. Медсестри дуже чуйні, допомагали в усьому. Скільки разів були такі ситуації, коли довелося будити ночами, просити про допомогу - і ніяких докорів я ніколи від них не чула. Для дітей та їх матусь створені всі умови - гарне харчування, душ у палаті, доброзичливе ставлення. Дітворі, хто лежав тут, протягом першого року, безкоштовні обстеження, аналізи, консультації.

Всім матусям, що потрапили в таку ж ситуацію, як і я, бажаю величезного терпіння і великої віри у свого малюка, він впорається з усіма бідами. Все буде добре!

Марина, sefora_ann@mail.ru.