Рідня.

Того літа мій брат Сергійко отримав водійське посвідчення, і ми в компанії мами і баби Віри на старому Жигулях відправилися відвідати родичів на Тамбовщину. Рідню з боку батька заплановано, а ту, що по матінці або, вірніше, по бабусі, вирішили відшукати, грунтуючись на її спогадах. Баба Віра не була на батьківщині років 20 - з тих пір, як брата поховали. Дуже хотілося сходити їй на могилки батька, матері, та відвідати сестру Таю, нині проживає з братом Іваном. Ех, скільки років, скільки зим! Але згадувалося найкраще. Така пам'ять людська, минуле ідеалізує. Ось взяти життя будь-якого літньої людини, так хоч кіно знімай, і всього в ній вистачає: і комедії, і трагедії, і правди, і вигадки, за давністю років стала схожою на правду.

Баба Віра народилася у великій сім'ї, семеро по лавках. Жили нище, дитинство випало на війну. Щоб не померти від голоду доводилося бабці моєї колоски з поля красти. Напевно, тоді вона і зрозуміла, що таке смертельний страх. Адже розстрілювали за крадіжку. Нікого не шкодували - ні жінок, ні підлітків. Був такий сталінський указ.

Для себе вирішила, що якщо війну пережила, то багато чого зможе. І навчилася не боятися говорити, що думає. Рубати з плеча. Сформувався цільний, міцний характер. Найбільше їй хотілося тоді поїхати. Утекти з розграбованої злиденного села назавжди. Адже Росія велика.

Втекла баба Віра з півдня на північ, до Петербурга. У одному платті і парусинових туфельках. Все багатство - у палаючих енергією очах та товстих русявих косах шириною з її долоньку. Та найбільшим бажанням було бажання вчитися. Надійшла на подив легко, спочатку, в один вуз - юридичний, потім перевела документи в іншій - сільськогосподарський. Там гуртожиток давали, і підсобні господарства були, можна було прогодуватися у важкі повоєнні роки. На рідному факультеті зустріла свого майбутнього чоловіка - мого діда Васю. Поїхала за ним «декабристки» у Сибір, потім - на його батьківщину до Мордовії. Ростили дітей, посадили не одне дерево, а цілі поля і сади. Так-так, адже і він, і вона були агрономами. Ну а далі - життя. Епоха, в яку стільки всього вмістилося, що не осягнути словами. Та я все це розповідаю до того, що коли вже пройдено безліч доріг і втрачений та людина, з яким пройшов ці дороги, тягне туди, де зародилася твоя душа, де пройшло щасливе дитинство. А дитинство все одно у всіх щасливе, яким би важким воно не було.

Ми їхали повз нескінченних соняшникові полів по курних дорогах бабусиній юності. Відшукали Філатовськой відділення. За прізвища її роду. Адже, як виявилося, були в неї не тільки селянські, а й поміщицькі або купецькі коріння. А потім вирушили на пошуки села Мар'ївки. Питали перехожих, вдивлялися в кожне нове обличчя. І часом вгадувалося у лику випадкової тітки щось знайоме, родинне. Розмовляли; виявлялося, правда, рідня, сьома вода на киселі. Он як на мою маму походить і овал обличчя, і ніс картоплею.

Довго іздили по бездоріжжю, перш ніж побачили населений пункт. Від великого села залишилося кілька хат. Та й ті баба Віра не бажала впізнавати.

«Не туди привезли», - вперто твердила вона, не бажаючи виходити з машини. Запитали злякався нас плюгавенькі мужичка в порваному одязі. Він підтвердив, мовляв, так і є - Мар'ївка. Тоді бабуся важливо ступила на рідну землю і відправилася в найближчий будинок з не забитими вікнами. Жилих помешкань на перший погляд налічувалося штук п'ять, не більше. Дороги як такої не було. Яри ??та бур'яни. Довелося кинути машину і один за одним повз заростей кропиви слідувати за бабою Вірою.

Із будинку, в який попрямувала вона, виглянула простоволоса жінка років шістдесяти, «баба», як говорили на Русі, з похмільного пом'ятим незадоволеним обличчям .

Зрозумівши, нарешті, про кого йде мова, вона здивовано вигукнула:

- Вєрка Платова!
- Не Вєрка, а Віра Максимівна, - важливо поправила бабуля.
- А родичі твої недалеко тут живуть, дружина брата ще жива, їхній син з невісткою та дітьми.

Незабаром ми побачили білий будинок, схожий на вросла у землю або що виріс з неї гриб, зроблений із глини й соломи - мазанку. Поруч з ним напівзруйнований сарай з продірявився дахом, звідки долинало кудкудакання курей. З будинку вибігли три білявих замурзаних босоногих мальца. Ребетня з цікавістю і дитячим простодушністю дивилася на нас. Моя мама простягнула їм жменю цукерок, і вони швиденько розхапали їх. Той, що постарше, засунув відразу дві штуки в рот, прицмокуючи від задоволення. Ми увійшли в будинок. І так як в ньому не було ганку, то прямо з землі опинилися в темних сінях. Я озирнулася, звернувши увагу на брудний дерев'яну підлогу і лавки вздовж стін. На шум вийшла неохайна молодиця з грудним дитям на руках, а слідом за нею пришкандибала древня баба з білим незрячим оком. У бабусі Вірі визнали рідню і запросили нас у єдину кімнату з піччю, полами, дерев'яним столом, вкритим брудної клейонкою. Здавалося, так жили в минулому столітті, чи в позаминулому, або за кріпосного права. Стіл, лавки замість стільців, дерев'яна саморобна ліжко і старий, вицвілий від часу килимок з оленями над нею. Від побаченої злиднів хотілося заплющити очі.

Не встигла баба Віра викласти на стіл пляшку горілки, копчену рибу і ковбасу, як з'явився господар і, ймовірно, годувальник сім'ї - молодий неголений мужик з радісно заблестевшімі від виду випивки очками. «Майже як у його дітей на цукерки», - подумалося мені. Молодиця дістала з-під рушники, усіженного мухами, чорний хліб.

- Самі випікаємо, - з гордістю сказала вона.

Її муженек розповів нам, що роботи в їхньому селі немає, колгосп розпався. Трудяться сезонно, а розплачуються з ними зерном і самогонкою. Гроші в якості пенсії отримує лише стара. Так, зовсім забула сказати, в їх будинку не було ні телевізора, ні радіо, ні телефону.

- А телевізор до сусідів ходимо дивитися. І навіщо він нам? - Як би в унісон з моїм думкам, помітив господар.
- Якісь вони всі дрібні, вироджуються, як бур'яни, - зауважив Сергійко, тільки ми від'їхали від їхнього будинку. Навіть кішки і собачки маленькі й худі. Але живучі які, міцні.

Незважаючи на гадану радість від зустрічі, так хотілося вирватися і їхати далі. І в той же час закрадалися сумніви. А що ж ми побачимо далі і кого знайдемо? Сумно, коли реальність виявляється без прикрас.

Яскраво світило липневе сонце і пурхали кропив'янки по зарослих травою диким садам.

- Ось тут була пасіка і вишні, а на полях вирощували дині « колгоспниці », - ділиться спогадами бабуся. І вдивлялася, вдивлялася, силкуючись угадати, гублячись у закутках пам'яті.
- А там, здається, трохи віддалік, де непрохідний бур'ян, стояла батьківська хата. Він був найкрасивішим і новим у селі. Де ж він?

Нічого не залишилося і від могил. Час невблаганно, жорстоко. Воно може лікувати, стирати з пам'яті і не залишати каменя на камені. Бабуся Віра металася по кладовищу в пошуках таблички чи хреста. Але ж термін дерева так недовговічний.

- Вони поховані поруч. Всі родичі - Платова і Філатови. Сергій, шукай.

Мені вже не вірилося, що ми взагалі щось знайдемо в густих заростях трави по пояс.


Нещадно палило сонце.

І раптом Сергійко закричав:

- Знайшов!

У кущах бузку, майже на землі, лежав заіржавілий металевий хрест з помутнілої від часу табличкою , з чорнильною написом «Павло Платов».

- А як він помер, бабуся?
- Серце не витримало.
- Так, нестарий начебто ще, - розглядала я майже стершиеся дати життя .

Від могил прабабусі з прадідом нічого не залишилося. Вклонилися, пом'янули. Баба Віра змахнула сльозинки з очей, і поїхали далі.

У хутір Николин. Про нього і у мами були теплі спогади дитинства. Про те, як гостинно зустрічала їх тітка Тая, рано овдовіла, втративши зовсім молодого сина, тільки з армії прийшов, але така добра, не дивлячись на всі прикрощі, не втратила любові до життя та природного веселості.

І ми сміялися , слухаючи її розповіді, про те, як мама і її сестра Раєчка - донька тітки Таї, будучи дівчатами років тринадцяти-чотирнадцяти, ходили в сільський клуб на танці в сусіднє село, переодягнувшись пацанами. Малювали собі вуса, надягали кепки поверх неслухняних кучерів, і неодмінно сигарету в зуби. У клубі намагалися з дівчатами знайомитися, та місцеві хлопчаки їх впізнали і потім гналися за ними. А ті тікали городами і навіть ховалися в канаві з нечистотами, лише б не спіймали.

Під які артистки були. А тітка Тая всю цю самодіяльність прикривала і здавалося, любила всіх однаково. Так затишно було поруч з нею і дітям, і дорослим. Не було для неї чужих чи поганих, тільки свої і найкращі.

Я слухала; вірила й не вірила одночасно, поки ми їхали по полях і бездоріжжю. Недалеко від хутора в сусідньому селі відшукали чергового Філатовськой родича. Він і вказав нам напрямок, попередивши, що, можливо, не проїдемо. Аж надто брудно після дощу. Але ми доїхали. І знайшли той будинок з дитинства, колись здавався палацом.

Під колеса машини з заливистим гавкотом кинувся маленький кусючий грудочку, при найближчому розгляді виявився цуценям. Не встигла я встати на землю, як він вчепився мені в ногу. Відірвавши від себе собачку, побачила кремезного чоловіка років п'ятдесяти. З неголеним обличчям, в залатаній одязі. Він радісно засяяв усмішкою на зустріч бабусі. А вона обійняла свого брата Івана.

- Де ж Тая? На городі? - Запитала баба Віра.

Іван відразу якось зніяковів.

- Проходьте в будинок, - запросив він нежданих гостей.

Бабуся нетерпляче вбігла перша. Ми за неї. Після яскравого сонячного світла опинилися в напівтемному приміщенні веранди, а потім у просторій кімнаті з заштореними вікнами і бревенчатимі стінами, на яких я помітила рамку з фотографіями численних родичів, як було прийнято раніше в селах, в кутку ікона. А під іконою на ліжку лежала жінка, почувши наші голоси, вона підвелася, але не рушила. Бабуся заговорила.

- Знайомий голос. Хто це? - Запитала жінка.
- Тая, це я. Твоя сестра - Віра. Ти що, не впізнаєш чи що? Та я не одна. Дивись, хто до тебе приїхав!

Тітка Тая обернулася на голос, і понишпорила у повітрі руками, як би намагаючись обійняти невидимого співрозмовника. І раптом ми зрозуміли, що вона нічого не бачить. Ось чому зніяковів Іван.

- Як же так сталося? Давно? А чому ми нічого не знаємо?
- Боліла я. І осліпла. Півроку, напевно, а може, більше. Господи! Радість-то яка! Дайте, я вас всіх обійму, розцілую. І Оленька тут, і дітки її. Ой, яка я щаслива.

І вона заплескала в долоні. Ми стали накривати на стіл. Але знайшли тільки одну чашку, одну ложку і гранчасту склянку з відколотий краєм.

- А де посуд у тебе, що так брудно живете? Пол немитий, - почала вичитувати бабуся Івана. Той навіть не намагався виправдовуватися. Мовляв, приїхала старша сестричка.
- Ох, недолугий ти. Адже в Пітері жив. Вчився, працював. Всі кинув. Поїхав у село. І хто ти тепер? Ні, подивися на себе! Ну а Тая, вона ж завжди акуратна була, чепурун.
- Так я все помию, переправ. Заступилася за брата тітка Тая. - Іван, - сходи на город за овочами, та в сусіднє село за пляшкою. Зараз гуляти будемо. Рідні мої приїхали. Я ж пенсію сьогодні отримала, багата. Що ж мені вам подарувати? Навіть шоколадки немає. Як же так я? - Та в тебе хліба і то немає, - уїдливо зауважила бабуся. - Чим ви харчуєтеся?
- Картопля пішла. Сіль є. А хліб купимо. Дітки, підійдіть до мене, - покликала тітка Тая нас з Сергійком.

Ми підійшли. Вона витягла з-під подушки м'яті сторублевкі і почала совати їх нам, намагаючись зловити долоньки.

- Як добре, що Іван не знайшов. Візьміть, не ображайте мене. Мені більше і дати щось вам нічого. Ну, хіба з городу, що хочете, беріть. Будь ласка, не ображайте. Я багата і щаслива. Мені самій нічого не потрібно. Головне, ви зі мною.

Я розглядала її смагляве старече обличчя, помережане борозенками зморшок. Біля очей промінчики гусячих лапок. З-під вицвілого хустки вибилися сплутався сиві пасма волосся. Боса. На руках і ногах відросли довгі загинаються кігті. Широкі грубі долоні трудівниці. Вона виглядала старшою бабусі, хоча за віком молодша за неї років на десять.

Від несподіванки ситуації і безсилля що-небудь змінити за помахом чарівної палички, баба Віра, як здавалося мені, розмовляла не дуже ласкаво. А тітка Тая горнулася до неї, не могла на неї надихатися, так і хотілося сказати «надивитися».

- Віра, давай з тобою сьогодні на одному ліжку спати ляжемо, поруч, як у дитинстві. І будемо базікати, засинаючи. Я тобі все-все розповім. Це адже Іван мене стукнув так, що я осліпла.
- І ти тільки зараз про це говориш! Та я йому зараз поставлю! Дармоїди, випивохи!
- Що ти, що ти, Віра. Не чіпай його. Він ні в чому не винен. Все вона винна, самогонка.
- Тая, як же ти з ним жила, якщо він тебе бив? Чому в міліцію не здала? Там би його швидко виховали! - Обурювалася баба Віра. - Чому ти терпіла? Давно б кинула його, перебралася в місто до дочки. Чому їй не скаржилася?
- Як я можу його кинути, Віра. Він слабкий. Я його простила.
- Не розумію, як можна пробачити таке. Він тебе знівечив, зору позбавив, може і розуму?
- Не треба, Віра. Не говори так. Іван наш брат. І мій хрест, видно, мені його і нести.
- Гаразд, а чому на кладовищі не ходили? Могил не знайти, - докоряла бабуся.
- Прости ти нас, Віра. А тебе Бог простить.

Я слухала ці слова, і щось боляче стискалося всередині мене. У ту ніч не могла заснути. У голові крутилося їхню розмову. Я тихо плакала, згадуючи, як тітка Тая щиро захищала того, хто її мало не вбив. І мені ніяк не уявлялося, як тихий з вигляду мужик, інтелігентно філософствують про сенс життя, бив її.

Дядя Ваня водив нас через прикордонну річку в сусіднє село, розповідав про своє життя в Ленінграді. Про те, що коли повернувся в село, сусіди прозвали його «пітерців». Про те, що не шкодує ні про що й ні про кого.

- Так, не створив сім'ю. Зате до землі близько. І з Таєю дружно живемо.
- Вона свята? - Питаю.
- Ні, святі вони з крильцями ніби. Потішні питання ставиш.

Вночі за стіною шаруділи миші, лякаючись дощових крапель. А поруч зі мною за грубкою обнявшись, як у дитинстві, спали дві сестри. І може бути їм, як і мені, снилися величезні соняшникові поля.

Віра Платонова, kroncam@mail.ru