Замки Луари.

Ні, не передати словами красу замків долини Луари! Ні фотографіями не передати, ні кінозйомкою. У голову приходять всякого роду порівняння, на кшталт "музика в камені", вже набили оскому. Насправді і вони мало що передають.

У перший раз я побачив ці творіння суворою зимою 1979 року - року для мене особливого, коли після багаторічного, в півжиття, перерви мені було дозволено виїхати з Радянського Союзу на мою батьківщину. Тієї зими у Франції вдарили цілком російські морози. Ртуть у термометрах опустилася до двадцяти градусів нижче нуля, і країна замерзла. Згадувалися слова: "що росіянину добре, то німцю смерть". Тільки "німцем" в цьому випадку були французи: смерть замерзали не тільки клошари, не тільки бездомні, вмирали навіть у квартирах, стіни яких покривалися тонким шаром криги. Вмирали не стільки від реального холоду, скільки від переконання, що при таких морозах люди не живуть ...

Разом з друзями, французької подружньою парою, я поїхав в долину головної французької річки Луари. Для французів вона має таке ж значення, як Волга для росіян. Саме в її долині виросли - і ніхто не може пояснити чому! - Ці знамениті замки, числом трохи більше сорока. Деякі з них виникли ще в ранньому середньовіччі і не раз були перебудовані, інші - і таких більшість - були витворами Відродження. І всі вони - величезні, але витончені, чудові, але прості - стоять як живі пам'ятники французької історії. Написав, і захотілося уточнити: вони прості, як прості вірші Пушкіна, в яких немає і натяку на химерність, з яких не вийняти жодного слова. І тут кожен камінь на місці, не додати, ні відняти.

Їхали ми на старенькому "Сітроені", і кілометрів за сорок від Парижа відмовила грубка. Сказати, що ми замерзли, значить не сказати нічого. Тільки й мріялося про те, як обігрітися - поки перед нами не виникло замок Шенонсо. Виник як бачення і чомусь у першу мить змусив мене подумати про міражі в пустелі. Але то був не міраж, то було геніальне творіння архітекторів, які залишили про себе вічну пам'ять.

Наближаючись до Шенонсо, я думав про той далекий час, коли люди будували так, ніби перед ними вічність - так, власне, так воно і було. Згадав дзвінницю Джотто у Флоренції: майстер спроектував її, бачив початок її будівництва, але не дожив до його завершення. Але знав Джотто, точно знав, що він якось себе увічнив у камені. І що людина замре, втративши слів, перед цим творінням, що він відчує, якщо взагалі здатен відчувати, і захват, і вдячність, і гордість. Тому що дзвіниця ця як би говорить йому: ось, людина, на що ти здатний, ось для чого тобі дана душа, дано мозок, ось хто ти є в твоєму кращому прояві.

Я ; намагався уявити собі, про що думали ті сотні, якщо не тисячі, людей, які будували Шенонсо. І згадав бувальщина про мого колегу-журналіста, який у XIII столітті отримав редакційне завдання поїхати на будівельний майданчик у Шартрі, де зводився найпрекрасніший - принаймні, на мій погляд - собор у світі.

Йому потрібно було написати про це репортаж. Він побачив чоловіка, який возив тачку, наповнену будівельним сміттям.

- Що ви робите, мосьє? - Запитав журналіст.
- Везу будівельне сміття, - відповів той.

Журналіст побачив чоловіка, який ніс на плечі дерев'яну балку.

- Що ви робите, мосьє? - Запитав він.
- Несу балку, - відповів той.

Журналіст підійшов до людини, який розбивав камені важким молотом.

- Що ви робите, мосьє? - Запитав він.
- Розбиваю камені, - відповів той.

Журналіст-літописець підійшов до людини, який підмітав ділянку будівництва.

- Що ви робите, мосьє? - Запитав він, вже ні на що не сподіваючись.
- Що я роблю? - Відповів той. - Я в Шартре строю найпрекрасніший у світі собор.

Вийшовши з машини і зовсім забувши про холод, ми підійшли до величезних дерев'яних воріт, усіяним залізними кованими гвоздіщамі. Навколо не було ні душі. Ворота були замкнені, але ми постукали. У відповідь гучно лунало відлуння, який забирав мене на століття назад. Мені здалося, що у відповідь звідкись згори, з сторожової вежі, нас покличе людина в сталевому шоломі і латах. Але ні, ворота розчинилися, і показалася постать цілком буденна. Трохи вклонившись, вона жестом запросила нас увійти.

Як передати те почуття, яке я випробував? Склепінні стелі йшли на десятки метрів угору, кроки лунко відбивалися від древніх каменів, і разом з тим було відчуття тепла, якийсь домашності. Речі, які в принципі не поєднувалися, тут зійшлися воєдино, створюючи зовсім казковий настрій. Я зловив себе на думці, що гостро заздрю ??тим, для кого цей замок колись був домом - не з-за його пишноти, а тому, що людина, народжена і живе тут, повинен внутрішньо бути іншим , з іншим сприйняттям, з іншими цінностями, з іншим розумінням свого місця у світі.

Влітку 2009 року, під час наших зйомок, я повертався до Шенонсо з почуттям тривожного очікування . Якось зустрінемося ми? Чи продовжиться наш мовчазний діалог тридцятирічної давності? Чи не вийде так, що в натовпі туристів, за потік замок в літні місяці, ми один одного не почуємо?

Щоправда, цього разу я міг сказати: "Шенонсо, любов моя, я не тільки тебе не забув. Я дізнався твою прекрасну, повну зльотів і падінь історію. Колись на твоєму місці стояв будинок, що належав якомусь Жану Марку. Той особняк був спалений в 1411 році, коли Марк був звинувачений у зраді. Через двадцять років він побудував новий замок на цьому місці, а потім, через роки, його нащадок П'єр, угрузлий в боргах, продав тебе Тома Боєр, який відповідав за королівську скарбницю. Це було в 1513 році. Боєр тебе зруйнував і побудував новий замок. Син Боєра, який у спадок зберіг посаду королівського скарбника, в якийсь момент перестав розрізняти, де його гроші і де королівські. І коли це виявилося, йому було запропоновано або позбутися голови, або втратити тебе. І він відмовився від тебе на користь короля Франциска I, після смерті якого в 1547 році ти став власністю його сина короля Генріха II. І ось тоді-то почалося те, що принесло тобі назва "Замок жінок". Генріха одружили на Катерині Медичі, коли йому - та й їй - було лише чотирнадцять років, але він до цього часу був по вуха закоханий у найпрекраснішу Діану де Пуатьє. А їй було тридцять чотири.

Відволікаючись на одну пікантну деталь. В першу шлюбну ніч чотирнадцятирічний Генріх був настільки байдужий до дружини, що ніяк не міг виконати свою подружню обов'язок - настільки, що його батькові, Франциску, довелося вторгнутися в спальню молодят, щоб підбадьорити своє чадо. Вранці ж у цю справу втрутився римський папа, дядько Катерини, який захотів особисто, "оком і пальцем ", переконатися у втраті нею невинності. Надалі Генріх ділив ложе зі своєю дружиною лише за наполяганням Діани, турбуєшся про відсутність королівського потомства. Катерина ж, пристрасно закохана в Генріха, йшла на всілякі хитрощі, лише ; б домогтися його розташування. І навіть розпорядилася, щоб пробили дірку в стелі спальні Діани, звідки вона, Катерина, змогла б спостерігати за еротичними прийомами останньої. Але й після десяти років шлюбу Катерина залишалася безплідною, що могло служити приводом для розлучення. Врешті-решт, лейбмедік королівського двору Фернель врятував її. Він знав, що Генріх страждав від деформації статевого члена, через яку насіння вивергалося в сторону. Уважно оглянувши королеву, він виявив і в ; неї деяке фізичне відхилення. Фернель прописав подружжю певну гімнастику при сполученні, яка виявилася надзвичайно вдалою: за наступні одинадцять років Катерина справила на світло десять (!) дітей. Що, втім, не змінило ставлення до неї чоловіка, який залишив її вдовою всього лише в сорокарічному віці. Історія не приписує їй жодного коханця.


Точної дати початку роману Генріха і Діани не знає ніхто, але припускають, що ця подія відбулася в ; 1538 році, а коли дев'ятьма роками пізніше помер Франциск, то син його, ставши королем Генріхом II, подарував тебе Діані, порушивши тим самим закон, який забороняв відчуження королівських володінь. Ти, Шенонсо, звичайно, пам'ятаєш Діану, жінку неперевершеної краси і розуму. Роки були безсилі перед її красою - вона не змінювалася. Щоранку і круглий рік вона голяка купалася в холоднющей джерельній воді, харчувалася особливими травами, не користувалася ніякими мазями.

Ось як описав її П'єр де Бурдейль Брантом, один з найбільш читаних французьких письменників епохи Відродження: "Я бачив Діану шістдесяти п'яти років і не міг надивуватися чудесної красі її; всі принади сяяли ще на обличчі Цього рідкісної жінки ". Куди до неї було простачка Катерині Медичі, як могла вона протистояти їй! І вона, дружина короля, з посмішкою на устах і ненавистю в серці чекала свого часу. І дочекалася. У 1559 року, тільки-но досягши сороалетнего віку, Генріх помер від рани, отриманої на лицарському турнірі, - і тут Катерина, ставши королевою, вигнала з твоїх стін Діану і стала твоєю повноправною господинею. Власне, ти залишався її будинком до самого кінця її життя ".

Ось така драматична історія у Шенонсо, який зустрів мене прекрасними садами і городами, посадженими ще за часів Діани. А тієї суворої зими першої зустрічі їх було не видно. Знову відвідавши замок, я зрозумів, що він анітрохи не втрачає у величі від сотень візитерів, що заповнили його зали, коридори, переходи та башти. Більш того, якщо закрити очі і прислухатися до стуку каблуків і шурхоті одягу, то можна полинути на чотири або п'ять століть тому, і тоді перед твоїм уявним поглядом з'явиться королівський двір, люди в яскравих камзолах і звичайно ж нечувано прекрасна Діана. Словом, оживе історія ... Хочу сказати вам, що у Франції вона, історія, ніколи не вмирає. Вона навіть не покривається пилом ...

Тоді, три десятиліття тому, ми відвідали і інший замок на Луарі, Амбуаз. Це було, якщо мені не зраджує пам'ять, третього січня. Мене тягнуло в Амбуаз тому, що тут доживав свій блискучий століття людина, яку я вважаю за найбільшого з усіх геніїв. Леонардо да Вінчі. Відверну вас на мить визнанням, що я не заздрю ??нікому ... крім Франциска I. Це він купив у художника "Джоконду", яка нині складає славу Лувру, і це він запросив до себе в замок Амбуаз Леонардо, якого він називав своїм батьком і з ким щодня подовгу розмовляв про мистецтво і філософії.

Так от, тоді, походивши по замку і відвідавши каплицю, де поховані останки да Вінчі, ми, замерзлі до мозку кісток, зайшли в кафе "Біго", що розташувалося у ; самого підніжжя скелі, на якій височіє замок. Кафе було порожнім, якщо не вважати самої сім'ї Біго - прабабусі, бабусі, господині і її чоловіка, та трьох або чотирьох їхніх дітей. Всі вони сиділи за великим круглим столом біля палаючого каміна і святкували ... новий, 1980 рік: до цього такої можливості у них не було, оскільки вони обслуговували новорічних гостей, потім добу відсипалися. Вони прийняли нас з таким теплом, що навіть якби не було каміна, ми все одно відігрілися б миттєво. Не вірте тим, хто говорять, ніби французи негостинні, холодні і пихатості. Брехня це, брехня.

І тепер, коли ми з Іваном підходили до кафе, я розповів йому про те давнє відвідуванні, коли мені було сорок шість років, і задався питанням, дізнаються ; чи мене, в чому він висловив серйозні сумніви.

Ось ми увійшли, і я підійшов до господині, що стояла за прилавком. Не стану відволікати вас описом того, які там красувалися солодощі, які тістечка і торти, твори французького кулінарного генія не давали відвідувачу відвести від себе очі ... Я сказав: "Бонжур, мадам". Вона уважно подивилася на мене, широко посміхнулася і, простягнувши руку, сказала: "Бонжур, месьє, як я рада знову бачити вас!"

Так, так, вона впізнала мене, і коли я ; зараз пишу про це, то відчуваю важко передане відчуття радісної подяки.

прабабусі та бабусі вже не було, але сімейна справа тривало вже в третьому поколінні, і в цій вірності справі було щось і незвичайне, і зворушливе, і що викликає захоплення.

Мадам Біго на наше прохання стала розповідати про історію цього славного кафе, і в якийсь момент, коли вона вела нас по його залах, височенний Іван вдарився головою об низький балку переходу.

- О! - Вигукнула мадам Біго, - зовсім як Карл VIII!

До вашого відома: король Франції Карл VIII, побажавши показати своїй дружині найкращий вид з замку Амбуаз на Луару, повів її коридором і по дорозі вдарився головою об низький одвірок. Спочатку здавалося, що не відбулося нічого страшного, але через кілька годин король занедужав і помер наступного дня. Сталося це 7 квітня 1498. Дозвольте питання: чи багато, на ваш погляд, господарів кафе, кондитерських і булочних, які б знайшли подібну паралель? Ви скажете мені, що мадам Біго, можливо, великий любитель історії? Або що вона спеціально вивчила деякі факти, щоб вразити ними уяву відвідувачів? І я відповідаю вам: ні, справа зовсім в іншому. Пам'ятаєте, я звернув вашу увагу на те, що для французів історія жива? І це зовсім не тому, що так блискуче викладають її в школах.

Ми потрапили в Амбуаз в день, коли все місто святкує сходження на престол одного з найулюбленіших королів Франції ; - Франциска I. Слід сказати, що до нього Франція мало могла пишатися своїми королями. Після Філіпа-Агуст амбітного, Святого Людовіка побожного, Карла V премудрого, Карла VI божевільного, Карла VII сумного, Карла VIII донкіхотство і Людовика XII хворобливого на трон, нарешті, увірвався Франциск I. Був він атлетичного складання, переповнений енергією та ідеями, розумниця, обожнювач жінок, гурман - і все змінилося. Раптом меланхолія поступилася місцем життєрадісності. Власної силою він створив для Франції "прекрасний XVI століття", свого роду Відродження. При ньому Франція виходить на авансцену історії, вона стає першою країною Європи з народонаселення, а саме населення стає самим процвітаючим. Так, він багато воював, блискучих перемог і терплячи важкі поразки, але він будував Францію, він двічі об'їздив все королівство, щоб своїми очима побачити, як живуть його піддані, він відкрив країну для "італійської щеплення", що невимовно збагатили її.

А тепер уявіть: ніч, грізна фортеця Амбуаз висвітлена прожекторами, всі вікна зашторені червоним матеріалом і зсередини висвітлені так, що здається, ніби там, у палаці, рухаються тіні тих , хто жив тут п'ятсот років тому. Перед палацом - широченна галявина, на ній горять багаття. Сотні людей, одягнених так, як одягалися в часи Франциска I, розігрують різні сценки: булочник пече хліб, ткачі тчуть свої тканини, туди-сюди снують навантажені скарбом ослики, яких підганяють їх господарі. Але ось заграли труби, і на пагорбі трохи праворуч від палацу з'являється тільки що коронований двадцятирічний король. Він звертається до свого народу зі словами надії і добра, а далі розгортається картина його життя.

Враження грандіозне, але найбільше мене зворушує і захоплює те, що тут не актори , ні, тут рядові громадяни міста Амбуаз. Це вони пошили всі одягу, це вони побудували всі декорації, це вони репетирували сценки, і влаштовується таке свято щорічно, причому беруть участь всі від малого до великого. Ось чому мадам Біго пам'ятає історію - тому що для неї вона жива. І звичайно ж не тільки для неї.

Перенесемося в містечко Хануна, що знаходиться на південному сході Франції. Городок як містечко. Старий, звичайно. Кажуть, його назву має римське походження.