Як це було вдруге ....

4 травня я цілий день просиділа в інтернеті на дитячих сайтах. Увечері тато привіз від бабусі старшу доньку, на щастя, такі уїк-енди у нас вже увійшли у звичку, доставляючи багато радості і доньці, і бабусі і, природно, мені. Чоловік рішуче заявив, що мене життєво необхідно відірвати від комп'ютера і неодмінно погуляти!

На вулиці тепло, легкий духмяний вітерець грає моєї безнадійно обросла стрижкою, повільно сідати ніжне сонечко, купаючи в променях ледь пробудившуюся зелень. Благодать в природі, благодать на душі.

Повернувшись після 1,5 часовий дивно приємної прогулянки, сіли вечеряти. Катерина, щось впустивши зі столу, схопилася за віник, а я, бажаючи скоординувати роботу ще невмілих ручок, нахилилась і ... відчула, як лопнув міхур і потекли навколоплідні води.

- Ой, мама описалась, - зніяковіло помітила донька.

машинальний погляд на годинник: 21.50

Я зраділа і одночасно внутрішньо зібралася, зосередилася. Напевно, у багатьох так було. Ось іде життя, отстуківая хвилинку за хвилинкою. Звичайна. Але з того моменту як майбутня мама зрозуміла - РОЗПОЧАЛОСЯ! Стоп! Пішов інший відлік часу в іншому вимірі, мозок починає працювати вибірково, багато відходить на другий план, залишається лише мати і її малюк.

Я беру свій, тижнів зо два тому зібраний, «тривожний валізка», цілуючи Катерину і надзвичайно стривожену маму, виходжу на вулицю. А в голові думка: «Тільки б у під'їзді нікого не зустріти». На Русі вважалося, що чим більше людей знає про пологи, чим важче вони проходять. За кожного, мовляв, доведеться відмучившись. Бред, звичайно. Хоча ...

- Ми поспішаємо чи ні? - В машині запитує чоловік.

Сутичок я не відчуваю, з цього прошу їхати повільно. Мені як - то сумно і самотньо. Дочка, мама, чоловік - найближчі мені люди залишаються, а я кудись їду ...

- Вже під'їжджаємо, - зауваживши, що я не відреагувала в перший раз, повторив чоловік.

Бачу знайомі «привітно» світяться вікна родблоке.

- Я не хочу туди, - заревіла я, і сльози градом покотилися по обличчю. - Шкода, що так і не вмовила тебе народжувати разом.

Але, переступивши вже знайомий поріг пологового будинку (2 роки 4 місяці тому тут народилася моя дочка), твердість духу і впевненість у сприятливий результат цього непередбачуваного заходи повернулися до мене.

Мене оформила мила жінка, дозволивши взяти мобільний і воду, вивела попрощатися з чоловіком.

- сутичок ще немає, телефонуйте вранці ...

Я, звичайно, сподівалася, потрапити в ту ж бригаду, з якою народжувала в перший раз, але спеціально нічого для цього не зробила. Бригада інша.

- Розкриття вже 4-5 пальців. Що, живіт зовсім не хворів?! - Здивовано запитала, завідуюча відділенням патології, яка чергувала в цю ніч.

- Ні, і зараз не болить, - ніби виправдовуючись, відповідаю я.

Приємна жінка з приймального передала мене в руки акушерки Неллі. Мене поклали на єдино вільну з 4 ліжко. Досить затишна обстановка. Загальний світло в палаті вимкнений, горить невеличка нічник. Неллі підключила кардіомонітор.

У принципі, мені приємно лежати, мені нічого не заважає, сутичок і раніше немає, але чомусь знову потекли сльози. Я подумала про доньку, про те, що залишила її, пішла "у Леддом ляжять маліся», подумала про свого батька ...

Іноді, дуже рідко, з'явитися міцна схваточка і знову нічого.

Я зняла гумку, стягує моє волосся, і щоб не загубилася, одягла на руку.

- Що це в тебе на руці? - Не одразу зрозуміла Неллі

- Кажуть, допомагає ...

- Допомагає гумка на руці?

- Ні, розпущене волосся породіллі, відсутність вузлів ...

- Так, допомагає, - серйозно підтвердила акушерка.

Раптово я відчула сильну (!) битву. Ще одну. Поки вони рідкісні, але вже дуууже хворобливі і тривалі. Відключивши датчики кардіомонітор Неллі дозволила сходити в туалет. «І чим частіше, тим краще» - додала акушерка.

З досвіду перших пологів я знаю, що мені сутички легше переносити на ногах, і, повернувшись, стала топтатися біля ліжка, розминаючи поперек.

Неллі мені запропонувала посидіти на величезному м'ячі, показала, як можна «полегшуватися» на сутичках і вклала в руку масажер для попереку.

Супер! Це все про що я тільки могла мріяти. Я закрила очі і трохи постогнуючи пружинила і обертала стегнами на м'ячі, з силою вдавлюючи масажер у поперек. Це допомогло мені на якийсь час відмовитися від усього. (Забігаючи вперед, скажу, що після пологів у мене моторошно хворіли тільки ці синці на попереку, ілюстрована в який (!) Силою я масажувала спину)

Але балдіти довелося не довго. Сутички швиденько об'єдналися з цілком відчутними потугами.

Я стала постановити.

- А-а-а! Мене тужить! - Кажу молоду практикантку, що сидить на посаді.

- Ну-у тужтесь, - невпевнено порадила вона.

У наступний момент різка рушійна біль викликає у мене наростаючий крик .




- А-а-а-а!

Прийшли Неллі і лікар.

Вони попросили мене лягти. Лікар, обстежуючи, дозволяє тугіше.

- Неллі, готуй крісло! - Розпорядилася лікар.

- Господи, знову! Що робити? - Я панікую, відчуваючи, як починається сутичка.

- Дихай, - спокійно говорить лікар.

- Не можу, не можу ... - голосила, випучівая очі.

- Дихай, якщо не хочеш народити на ліжку.

«Та де завгодно! Тільки дозвольте вже випустити, виштовхнути ... »

- Та що вона там копається? Неллі, крісло готове?

Уфф. Як добре. Сутичка скінчилася.

- Ну, я й дурна. Зовсім себе не контролюю. Знаю, адже, що кричати не можна - а-а-а - знову завила я в 3 метровий стелю.

- Оля, дивись на мене. Не кричи, ти дитинці шкодиш, - намагається пояснити лікар .- Підемо на крісло.

Я перейшла в інший зал, на крісло. По всьому було видно, що лікарі не очікували такого розвитку подій.

- Оля, зберися: видихни, потім глибоко вдихни і тужся за сутичку три рази.

- І-і -і ...

- Давай - давай, ще-ще ... Вдихни і ще тужся, - керує мною Неллі.

- Не можу, - видихнула я і відкинулася на крісло.

Очікування нової сутички затягнулося.

- Ну, де твої сутички, чого кричала? - Стала щипати мій живіт лікар.

- Тужся, тужся, тужся ще, ще ... Тужся, як при найстрашнішому запорі, - намагається направити мої зусилля в правильний напрямок, а «не в обличчя» Неллі.

У цю потугу я відчула деяке печіння - результат прорізування голівки, намацала цю горезвісну «точку болю» і перестала себе жаліти.

Не чуючи підбадьорення від лікарів:

- Мені-е ка-жет-ся у ме-ня ні-чо-го не по-лу-чає-ся, - відвалів слова я. Відчуваючи нову сутичку:

- Господи допоможи! - І, схопившись за поручні я вперлася ногами, сильно зігнулася і ... побачила, як акушерка приймає Малюка.

Я його БАЧУ!

- П'яте травня. 1 годину 40 хвилин. Хлопчик.

- Тримай міцно, він дуже слизький, - каже Неллі, укладаючи Олександра мені на живіт.

Він не слизький. Він теплий. Він запашний. Він рідний. Він мій.

І я не вірю в реальність що відбувається.

Акушерка забрала Олександра на обробку. Зважили. Виміряли.

3300. 50 см. 8/9 по Апгар. Ті ж показники, що і у Катерини.

- Все? Не вірю ... не вірю - як ненормальна повторюю я.

Ось лежу я така не нормальна на кріслі, одна по серед величезного яскраво освітленого пологового залу. Всі лікарі при справах. Іноді випрямляють ноги, які дуже зводить і люб'язно так, невимушено розмовляю зі випадково заглянув лікарем. Уявіть. Така мила бесіда ні про що, нудьгує лікаря-чоловіки, мимохідь зазирнув у родблоке і жінки з крісла, хвилину тому народила ...

Відійшла плацента. Жодного розриву. Обмили, вкрили і залишили в спокої. Неллі принесла мобільний. «Тепер можна телефонувати» А я лежу і качаю головою. «Не вірю, не вірю»

Акушерка принесла Олександра. Ще якийсь десяток хвилин тому ми були єдиним цілим. Я спритно доклала рідної кульочок до грудей і ми знову возз'єдналися. На душі спокій, навколо тиша, напівтемрява.

Я не вірю, що пологи дійсно позаду: все сталося так швидко ... Але впевнене смоктання новонародженого сина підтверджувало реальність події.

Раніше я завжди пропускала цей дивовижний мить в природі, коли прозора ранньовесняна серпанок перетворюється на пишну гриву листя на деревах. Коли ще два дні тому було все голо, а потім раз - кругом ніжна смарагдова зелень ...

Будівля цього пологового будинку оточене величезними віковими липами. Після пологів, на світанку, коли нас вже перевели в післяпологове відділення, я, не в силах заснути, підійшла до вікна. І хоча на цей раз я народила в травні - картина за вікном була та ж, що і в грудні два роки тому, коли я опинилася в цій палаті після народження першої доньки. За вікном лише втомлено погойдувалися величезні кострубаті гілки вікових лип, і тоді, в ці перші години материнства, вони здалися мені до непристойності старими, майже млявими ...

Але за п'ять днів, що ми провели в пологовому будинку, я побачила, як прокидається і перетворюється Природа, як з ледь набряклих бруньок у липи народилися крихітні листочки. Тоді вони були ледь помітні і ще блищали у своїй первородної смолки. І час від часу, з кожним днем ??листочки наливалися соком землі і сонячним світлом, ніби маминим молоком, росли, темніли і ставали все більше і сильніше.

І ось, в день виписки, чекаючи, поки за нами приїдуть рідні і знемагаючи від бажання швидше залишити ці стіни, побачити свою старшу доньку і показати нарешті батькові сина, я глянула у вікно, немов прощаючись ...

І зі мною попрощалися вже не убогі голі гілки старого дерева, а відроджена Матінка-Природа. Я - як вона - Мама! За вікном, граючи з бешкетною вітерцем, шелестіла зелена копиця новонародженої листя. Гармонія в природі, гармонія в душі, тихе захоплення і умиротворення ...

Легких пологів і здорових малюків!