Перші пологи, м.Владивосток.

Вагітність моя проходила, можна сказати, на трієчку. З одного боку, я уникнула таких неприємних речей як набряки, випадання волосся, пігментні плями, безсоння і розтяжки, з іншого боку - вагітність постійно проходила з загрозою. В 5 тижнів загриміла в лікарню з загрозою, потім знову в 13 тижнів, потім коротка шийка, потім знову загроза на 32 тижні. Було у мене і маловоддя, у дитини в серці знайшли гіпероехогенний фокус і я два тижні бігала по генетикам і пренатологам, де мене лякали даунами та олігофренами. Мій ПДР за УЗД був на 9-10 грудня, акушерські 17 грудня. У середині листопада я нарешті визначилася з пологовим будинком, перед цим оббігав всі, окрім 3-ки, і вирішила народжувати у 5-ці. Я знала, що в 5-ці є досить відомий лікар Чернець, але у форумах часто зустрічала, що у неї буває відразу кілька породіль поспіль, а то й одночасно і вона між ними розривається. Я собі такого «щастя» не хотіла, і тому за порадою подруги, яка народжувала в 5-ці 2 місяці тому, вирішила народжувати у зав. Пологовим відділенням Алексєєнко Юрія Федоровича. Ми з чоловіком приїхали, коли у мене було тижнів 37, він мене подивився, сказав зробити доплерографію і чекати. На наступний день у мене почала відходити слизова пробка. Ми з чоловіком перелякалися (у нас нічого не було готове) і побігли укладати договір і купувати ліжечка-коляски. Пробка відійшла, але більше нічого не відбувалося. Я ходила в басейн, бігала по сходах, мила підлоги - нічого мені не допомагало, а народити вже, ой як хотілося. Вирішили з чоловіком стимулювати і готувати шийку, так би мовити, народним способом. Пару разів ми пробували, нічого не відбувалося. 3 грудня поїхали до лікаря, він сказав, що шийка не готова, хоча пора б вже. Дав мені терміну тиждень і сказав, що якщо не народжу сама - то положут в лікарню. А як мені не хотілося в лікарню. Якщо чесно, то я взагалі хотіла народжувати вдома, але чоловік сказав, що вагітність перша, будеш народжувати в пологовому будинку. А мені дуже хотілося народити самій, так би мовити, без медикаментозного втручання. 6 грудня в 11 ранку в чоловік мене повіз у басейн на заняття. Всю дорогу мене злегка прихоплювало, але так як мене прихоплювало досить часто і до цього, я не звернула на це жодної уваги. У басейні вправи я робила через пень-колоду, так як мене продовжувало прихоплювати. Мій інструктор на початку заняття сказала, що у мене дуже хороші провісники, але в кінці заняття порадила мені прийти додому і поспати, якщо вийде. Мене продовжувало прихоплювати. Час я не засікала навмисно, боячись, що якщо я його засеку, то всі відразу закінчиться (так раніше бувало). Чоловік, побачивши мене загинається, обрадувало потер ручки, і сказав: «ну що, народжуємо?» По дорозі додому чоловік почав засікати час, схваточкі йшли хвилин через 7-8, але несильні. Будинку спробувала поспати, спати вже не виходило, сутички йшли хвилин 5-6, але не сильні і секунд по 30. Годині о 5 чоловік мене переконав зателефонувати лікарю, він сказав - приїжджайте. Мені їхати не хотілося і я прособіралась в пологовий будинок ще години 3, хоча все було готове (я ж все хотіла приїхати з хорошим розкриттям, щоб мені нічого не кололи зайвий раз). Помилися, поголилися, зробили клізму. Приїхали в пологовий будинок, лікар мене подивився і каже: Розкриття немає, довжина шийки 2 см, народиш в кращому випадку до ранку. Зараз ми тобі крапельницю поставимо, а чоловік нехай поки додому їде, коли почнуться перейми, зателефонуємо йому, він приїде ». Збувалося те, чого я так не хотіла. Поставили мені гінепрал, прокапали 4 години, потім поставили мед сон. Сказали: перейми або пройдуть або посиляться. О 4 ранку прокинулася від того, що шкрябав кахель нігтями. Зрозуміла: перейми йдуть, і вони сильні, але не дуже часті. Від мед сну все тіло важило тонну, очі ледве відкривалися, моторошно хотілося пити (слава Богу, що взяла з собою води). Де-не-як сповзла з ліжка, сходила в туалет. Сутички були болісні. Вийшла в коридор, всі спали, десь годину я мучилася на самоті, потім розбудила медсестру. Вона зі мною була десь півгодини (я хоч відволікалася, спасибі їй велике). Потім вона розбудила Ю.Ф., він подивився мене: розкриття 4 см. Вже непогано))) Значить все-таки народжуємо))) Він проткнув мені міхур і мені поставили ще одну крапельницю. Я викликала чоловіка і до шести він вже був зі мною. Як добре, що він був поруч. Якщо чесно, я не знаю, як би я без нього впоралася. Сутички йшли все сильніше і сильніше. Я знайшла «свою позу» - рачки, а чоловік робив мені масаж. До речі, сутички у мене були не як сильний біль при місячних, а як сильний тиск на задній прохід. Коли накочувала сутичка, я згадувала слова мого інструктора з басейну: «Сутичка хороша тим, що вона коли-небудь закінчується. Після піку сутички настане полегшення ». Ось так я і переживала сутички, як тільки наступав пік, коли біль ставав нестерпним, я згадувала, що вона ось-ось закінчиться. Дуже допомагало дихання і розслаблення особи: чоловік постійно стежив, щоб у мене не збивалося подих і я не напружувала обличчя. Чим більше під час сутички розслабишся, тим буде менш боляче, і тим швидше йде розкриття. Під час сутички я уявляла, що шийка розкривається і намагалася допомогти їй розслабленням. Десь о сьомій ранку лікар мене знову подивився. Каже, розкриття 7 см. Ура! Вже залишилося недовго. А сутички тим часом частішали і подовжувалися ... Години до 9 вони йшли вже через 1-1,5, по хвилині. Я вже тільки ледве-ледве встигала перепочити, бігала по палаті, чоловік бігав за мною і все дивився, щоб я розслаблялася. А я вже потихеньку починала втрачати контроль, вже хотілося вити з-за всіх сил, але десь всередині я розуміла, почну кричати - буде набагато гірше, і чоловік дуже допомагав, його голос повертав до дійсності. На початку десятого в палату зайшла медсестра і командним голосом сказала: «Лягай!» «Навіщо?» - Вирвалося в мене.

- Крапельницю будемо ставити

У мене підкосилися ноги. Від думки, що мені треба лягти, мені ставало погано:
- Яку крапельницю?
-Окситоцин
Мені стало страшно. Я розуміла, що сперечатися або протестувати у мене немає сил, сутички йшли такі, що я тільки встигала повернутися до тями, а що таке окситоцин - я прекрасно знала і який результат від нього - також.



Почула голос чоловіка: - Який окситоцин, у неї перейми йдуть через хвилину.
- Лікар сказав ставити
- Покличте лікаря, хай він нам пояснить навіщо її ставити
- А лікаря немає
- А де він?
- На конференції
- Так покличте

Вся ця розмова я вже слухала з працею, весь мій організм працював на сутички. Через якийсь зайшов лікар. «Ну як ви тут?» - Запитав він. «Сутички через хвилину» - відповів чоловік. «Гаразд, лягай, подивимося, що там у тебе» - сказав він. Чоловік вийшов з палати.
«Ну і що?» - Запитала я?
«Розкриття практично повне»
Ну слава Богу, подумала я, значить залишилося зовсім трохи.
«Тужитися не тягне?» - запитав він.

Я задумалася. У мене взагалі всі сутички йшли як тиск на задній прохід і чим сильніше йшли сутички, тим сильніше було це тиск.
«Ну не знаю, напевно»
«Спробуй тугіше!»

Це було моєю головною помилкою. Я спробувала тугіше, і біль мене захлеснула. Так боляче мені не було ніколи, я абсолютно нічого не міркувала, біль розривала мене на шматки. Я почала кричати, це був вихід абсолютно неконтрольованою болю.

Я так думаю, що лікар сторопів від такої моєї реакції. Коли після зовсім спокійної поведінки під час переймів, я стала цілком некерованою і орала, що є сили. «На крісло її» - сказав він.

Як я перейшла на крісло - не пам'ятаю. Пам'ятаю, що говорила, що не перейду. (Взагалі, це крісло придумав жінконенависник. От би його змусити народжувати на цьому знарядді тортур. Ну це так, до слова).

Потім звідки не візьмися понабежало купа народу. Мені кажуть, тужся. Я тужусь, біль неймовірна. На мене кричать. Кажуть, тужусь щоками. Так разів три-чотири. Кажуть: у тебе там дитина, тобі його треба народити. Видави цей біль. Я як давай тужитися, з усієї сили. Тут кажуть - тужся, потім - не тужся. Ці команди я виконувала чітко, хоча була вже в якомусь іншому вимірі. І тут раптом на черговий потуги, щось вислизнуло з мене, стало так легко-легко і я почула крик моєї дівчинки. Кричала вона добре. «Господи, маленька така, і стільки її народжувати» - сказав лікар. Мені було все одно, я плювала на всіх лікарів на світі, мені хотілося залишитися з моєю дівчинкою. Її пожили на живіт: така маленька, тепленька, я її схопила руками і тримала. Тут я почула голос лікаря: «А ти то що плачеш?» Я насилу відкрила очі і побачила поруч Жешу, яка стояла зі сльозами на очах і щасливою усмішкою. У той момент все було чудово, світ був ідеальний і досконалий. Донечка іноді ворушилася на животі і я її відчувала, але подивитися на неї не могла - не було сил підняти голову. Потім народила плаценту, відійшла вона дуже швидко.

А потім почалося пекло. Цей момент згадую з жахом. Мене почали шити. Виявляється, мене розрізали. Лікар почав пояснювати мені, чому мене розрізали. Я його не слухала, все одно знала, що він скаже. Але мене не просто стали шити. З якоїсь радості до мене прийшло троє студентів, і лікар роблячи огляд, всі коментував і ще говорив їм підійти і подивитися. Якщо чесно, я була обурена. Але скоро на зміну мого обурення прийшла біль. Але не того творчого характеру, коли ти розумієш, за що ти так мучишся. Мене стали шити. Мені було дуже боляче. Я відчувала абсолютно всі, як голка проколювала шкіру, як проходила наскрізь і як потім тяглася нитка. Я почала кричати. Лікар каже: «Що кричиш? Я тобі подвійну дозу новокаїну вколов ». Я по себе подумала, що мені все одно, скільки чого в мене вкололи, але мені було ДУЖЕ боляче. Донька починала плакати разом зі мною, коли я кричала особливо сильно. На якомусь шві, я запитала лікаря, чи довго ще, на що мені відповіли, що часу в нього ще багато. Теплі почуття до нього мене покинули остаточно.

Скільки тривала ця каторга я не пам'ятаю, але коли він закінчив, я хотіла тільки одного, щоб всі пішли і залишили мене наодинці з коханою людиною і донькою. Зрештою, невже не можна було дати мені після пологів хоча б 10 хвилин, щоб перепочити і дати побути з рідними, а потім вже шити і устоювати курс для студентів.

Правда потім всі пішли, крім акушерки. Вона мені щось пояснювала і розповідала, але що, я вже не пам'ятаю. Я відчувала себе страшенно втомилася. Потім мене перевели в палату і нарешті-то я залишилася з чоловіком наодинці. Говорити нам не було чого, ми просто сиділи і дивилися один на одного і на доньку. Вже потім я дізналася, що чоловік бачив як мене різали і все, скажімо так, непривабливості. А ось як дочка народилася - ні. Забігаючи вперед хочу сказати, що на наших відносинах це ніяк не позначилося, лише глибини якийсь стало більше. Донечка народилася маленька, 2340, зріст 48, по Апгар 8-9, о 9:55 07.12.2005.

Потім почалися важкі будні у пологовому будинку, коли всю ніч з нею не спиш, а потім починаються всілякі огляди, уколи та інші дурниці, хоча медсестри в післяпологовому просто чудові, велике їм спасибі, дуже мені допомагали, і на всі питання відповідали. Потім був ще один глюк з випискою. Я запитую коли випишуть? Мені кажуть, дитина маловагі, на 5-6 добу. На 5 добу я почала приставати, щоб виписували. Мені кажуть: «Ні, дитина повинна набрати свою вагу, а Ваш так тим більше». Я кажу: «так давайте зважимо». Відповідь: «а ми зважуємо тільки при виписці». Ось такий от замкнене коло. Ми все ж таки наполягли, і нас вирішили виписувати. Зважили, дитина важила більше, ніж при народженні. Мені поставили «5»?.

Моя коротка резолюція про пологовому будинку. Післяпологова палата у мене була дуже хороша, я там була одна, коштувало це щастя 1500 за чотири дні. Було все необхідне, дитина була постійно зі мною, пелюшки в необмеженій кількості, всі процедури дитині робили при мені. Так що про післяпологовий у мене тільки позитивні враження, не враховуючи ідіотського режиму, коли треба вставати в 6 ранку.

Для себе зробила висновок: пологи - це зовсім не страшно і це прекрасний процес, якщо його не зіпсують лікарі, роблячи непотрібні втручання. Страху перед наступними пологами ні, знаю, що якщо тобі ніхто не заважає і навколо тебе сприятлива атмосфера, то і пологи йдуть легше. І звичайно, треба народжувати з кимось, але не однієї, адже це така підтримка.

Elina-inna (*) mail.ru
13.04.2006