П'ять годин мук, і нескінченна радість.

Дитину ми хотіли давно і дуже сильно. Але щось у нас не виходило. Начебто здорова, а не вагітніла 1.5 року. Я тисячу разів робила тести, (у мене часто траплялися затримки), але результат завжди був негативний. Тому, коли в черговий раз трапилася тижнева затримка і я робила тест швидше за звичкою, я ні на що вже не сподівалася. Яке ж було моє здивування, коли результат виявився позитивним. Я не могла повірити власним очам. Повторила. Той самий результат. Ура! Ура! Тільки б не наврочити. А то раптом розсмокчеться. А коли сказала чоловікові, він взагалі довго не міг повірити, думав я його розігрую. Я навіть образилася «Ти що, думаєш, я здатна жартувати такими речами?» Коли я прийшла в консультацію, мені спочатку не поставили вагітність, (не знайшли). Невже розсмокталося. Моєму розладу не було заходи. Веліли прийти через два тижні. І тільки тоді мій діагноз підтвердився, і я повірила остаточно.

Вагітність проходила легко. Ніяких токсикозів, ніяких незручностей. Пузо полізло дуже швидко, але зовсім мене не обтяжувало. Усі дев'ять місяців я пурхала, як метелик. Я робила ремонт, білила стелі, клеїла шпалери. І все на такому підйомі. Два рази ходила з чоловіком на риболовлю з ночівлею. Їздила в Карелію на шостому місяці, одна. Коротше кажучи, ні в чому себе не обмежувала, відчувала себе чудово і була безмежно щаслива.

Важким був тільки останній місяць. У мене вже все боліло, постійні помилкові сутички, величезний живіт (я додала 18 кг.). Всі пророкували мені, що я не доходжу до терміну. А термін ставили на 29 грудня.

У середині грудня мене поклали в патологію, так як у мене було багатоводдя. Відразу стали готувати до пологів. Робили стимулюючі уколи, струмом масажували соски, вставляли палички з ламінарії в шийку матки і т.п. не дуже приємні процедури, що б швидше народила. Минув тиждень, другий доходить, а малюк і не збирається на світло з'являтися. Засидівся, пригрівся, калачем не виманиш. Ми з дівчатами все підраховували, коли крайній термін народити, що б на новий рік додому потрапити. Я вже не потрапляла. Змирилася. Запропонували мені планові пологи. Сказали, розкриємо міхур і підеш народжувати. Я уточнила, стимулювати не будуть? Ні. І я погодилася. Занадто втомилася чекати. Та мені ще постійно лікарі твердили, що перехажівать мені ніяк не можна. Для малюка це дуже небезпечно (через багатоводдя).

Призначили на 30 грудня.
Вранці я встала в 6 годин і пішла на клізму. У іншому я була готова: нігті пострижені, де треба - поголеною. Моральний настрій - відмінний. Побоювалася, звичайно. Боялася болю. Я ж ніколи сильного болю не відчувала і не знала, як зможу її перенести. А до того, що біль буде сильною, я була готова.

Переодягли мене в «шикарну» сорочку і підняли в передпологову палату. Прокололи міхур. Зовсім не боляче. Води витекло, напевно відро. Животик відразу став маленький, ніби здуту повітряна кулька. Через деякий час почалися перейми. Спочатку слабкі й непостійні, потім все сильніше і частіше. Я ходила між переймами, а під час сутички я нахилялася і спиралася на що-небудь. Так було легше. Біль був терпимою. Прийшли лікарі мене подивитися. Розкриття був поганий. Вони визнали що перейми слабкі і я так довго народжувати можу. А тому що води вже спустили, треба було народжувати швидше. Дитина без вод страждає. Вирішили мене стимулювати. Я була дуже проти, але ж лікарям видніше. Мене переконали тим, що це небезпечно для малюка, зробили мені укол, дали пігулку. І тут почався кошмар! Сутички стали такими сильними і такими частими, що між ними майже не було проміжку. Мене ламало і крутило, як у м'ясорубці і не було можливості хоч трохи перепочити, перевести дух. Сутичка слідувала за сутичкою без перерви. Просто одна нескінченна сутичка. Я орала, до мого сорому, але терпіти вже просто не могла. Спочатку медики (всі жінки) на мене гукали «ну що ти кричиш, неначе ріжуть», а потім почала непокоїтись. Тиск у мене підскочив. Мене колотило у лихоманці так, що зуби чечітку вибивали. Я навіть як би свідомість стала втрачати. Мабуть щось на зразок больового шоку.

Лікарі навіть не могли подивитися мене, не могли сердце6іеніе дитині прослухати. Не встигали між переймами. А розкривалося все одно погано. Медики розгубилися, викликали зав. відділенням - чоловік, спокійний і впевнений. Він прийшов, всіх побудував. Лікарів і акушерок відчитав: «що ви з дівчиною зробили, чого ви їй накололи, швидше знеболююче, глюкозу, кисень, треба дитину рятувати» Мені дісталося за те, що не дихаю, а кричу. «Дихай, дитини погубиш, він же сам дихати не може, а ти йому кисню не даєш». І почалася така метушня! Всі забігали, щось почали мені в вену колоти. В одну руку одне, в іншу - інше. Не потрапляли, знову кололи.


У мене потім всі руки були сині. У дитини сердце6іеніе майже не прослуховувалося. Дали мені кисневу маску. Я постаралася взяти себе в руки і дихала, дихала.

Не пам'ятаю, скільки це тривало. Почалися потуги. Тужиться мені не дозволили. Розкриття був поганий. Коли, нарешті, медики вирішили, що я вже можу потужится і перевели мене на крісло, потуги кудись зникли. Мені кажуть - тужся, а в мене не виходить. Акушерки на мене кричать, давай, дура, тужся, дитина помре - сама винна будеш. Доктор мене вмовляє, по голові гладить «Давай, дівчинка, постарайся, ще трохи залишилося». А я не можу! Не можу і все тут. Я вже нічого не розуміла і не відчувала. Потім мені сказали, що мені розстригли промежину, а я навіть не відчула. Доктор став мені допомагати, на живіт тиснути. Раптом я відчула, як між ніг щось ковзнуло, і я побачила свою дитину. Він був зелений і мовчав. Але реанімаційна бригада вже була на готове. Вони відразу зайнялися моїм малюком, стали проробляти з ним якісь маніпуляції. Я це все бачила, якщо голову повернути. Я трохи шию не звернула, заглядаючи весь, як він там, мій малюк? Як я народила послід, я навіть не пам'ятаю, так була налякана за дитину. Потім мені сказали, що все буде нормально, малюк дихає і навіть намагається кричати. Його забрали, а мене стали зашивати. Це було дуже боляче (укол чому те зовсім не подіяв) і довго (майже півгодини). Я ще й розірвалася здорово. Потім мене залишили лежати з льодом на животі. Передбачалося, що я повинна відпочивати. Але я так переживала за дитину, і ще дуже боліла спина (скорочувалася матка). Прийшла жінка неонатолог з реанімації, повідомили, що з дитиною все нормально, можна буде зайти, відвідати його, подивитися. Прийшла нянечка, принесла мені склянку солодкого чаю, який я з насолодою випила.

Пізніше з'ясувалося, що всі пологи зайняли 5.5 годин. Не багато, хоча мені так не здалося. Малюк не дихав 5 хвилин, був обмотаний пуповиною навколо шийки два рази, і нахлебался брудних вод. Важив Костя 3870 і зростання 55 см.

Потім прийшли акушерки і сказали: «Вставай, підемо в палату». Я кажу, «Як вставай, я не можу». «Ну немає вільних каталок, дійдеш, так, тут недалеко». Злізла я з цього крісла, в очах темно, все пливе, ноги не слухаються, у вухах дзвенить.
-Ну як ти, запитують.
-Не чую кажу нічого, вуха заклало і голова паморочиться.
Постояла трошки і пішли. Ведуть мене під руки, у відділенні чергова запитує:
-Новенька? Як вона?
-Та нічого, оглухла тільки.

Привели до палати, поклали на живіт, сказали лежати ще дві години. Але я ледве-ледве долежали. Зі стогоном сповзла з ліжка, виявила під собою калюжу крові, всі ноги по пояс у крові вже засихати стало. Дошкандибав до раковини і, як змогла, змила кров, переодяглася у чисту сорочку і халат і подибала до реанімації з сином знайомитися. Він лежав у кювезі голенький, такий гарненький, безпорадний. І я розревілася. Перший раз. До цього плакати не могла чому те. Дитячий лікар підійшла до мене, «Ну що ви, матуся плачете, все добре у вашого синочка, тільки йому треба зміцніти».

Чоловік дзвонить, вітає, каже «Ти така розумниця, я такий радий!» . А я реву «я не розумниця, я трохи дитини не погубілаааа!». Розповіла, що сталося. Він мене вилаяв «Не думай себе ні в чому звинувачувати, ти молодець, все буде добре». Він потім мене закидав привітаннями, листівками, листами і різними хорошими словами в такій кількості, якого я за все спільне життя не накопичила.

На наступний день Костю перевели в дитяче відділення. Але мені не віддали, залишили в кювезі. Стан був нормальний, але боялися наслідків. На третій день мені дозволили його погодувати. Ці дні я по крапельці зціджувала молозиво і відносила в пузиречкі в дитяче відділення, що б мій малюк теж отримав ці важливі крапельки. І от мені дали мій скарб в руки. Я так розхвилювалася. Руки затряслися. Як би, думаю, синочка то не упустити. А сидіти то не можна. А він груди відразу як схопить, та як почав смоктати! Я знову в сльози - від розчулення, від надміру почуттів. (Я в ці дні взагалі постійно готова була розплакатися. Ледь що - я в сльози). Медсестра каже: «Ну цей викарабкається, он як вистачає». І, слава Богу, виявилася права. Зараз нам пішов другий рік. За цей час ми майже не хворіли, навіть ГРЗ. Розвивалися навіть швидше однолітків. Вага набирали теж справно, навіть занадто.

Муки пологів забулися дуже швидко. Про пологовому будинку, лікарів, медсестер, сусідок по палаті в мене залишилися добрі і хороші спогади. Мені всі допомагали, заспокоювали, підтримували. Біль пройшов, а син - ось він бігає, маму тішить. Та заради такого щастя я б все що завгодно витерпіла. Сподіваюся, звичайно, що другі пологи, якщо Бог дасть ще дитину, пройдуть благополучней.