Від двох до п'яти. Глава третя. БОРОТЬБА ЗА КАЗКУ I. РОЗМОВА Про Мюнхаузену.

Це було в Алупці в 1929 році. Хворі хлопці знемагали від спеки. Вони
шуміли і пхикали. Якась растяпістая жінка кудкудакало над ними
по-курячому, але не могла їх угамувати.
Я прийшов здалеку і, щоб порадувати їх, почав читати їм
"Мюнхаузена".
Через дві хвилини вони вже іржали від щастя.
Слухаючи їх блаженне іржання, я вперше по-справжньому зрозумів, яке
апетитне ласощі для дев'ятирічних людей ця весела книга і наскільки
тьмяніше була б дитяча життя, якщо б цієї книги не існувало на світі.
З почуттям найніжнішої подяки до автора я читав, під вибуховий
регіт хлопців, і про сокиру, що залетів на місяць, і про подорож верхи на
ядрі, і про відрізані кінські ноги, які паслися на лузі, і, коли я
на хвилину зупинявся, хлопці кричали: "Далі!"
Але ось підбігає до мене ця жінка, і на обличчі в неї червоні плями:
- Що ви! Що ви! .. Та ми ніколи, ні за що! ..
І вистачає у мене з рук мою бідну книгу, і дивиться на неї, як на
жабу, і двома пальцями забирає кудись, а хворі діти ревуть від образи, а я
йду розгублено за жінкою, і руки в мене чомусь тремтять.
Тут виникає якийсь молодий в тюбетейці, і обидва говорять зі мною так,
ніби я спійманий злодій :
- Яке ви маєте право читати цю погань нашим дітям?
І пояснюють мені навчальним тоном, що в книзі для радянських хлопців
повинні бути не фантазії, не казки, а самі справжні реальні факти.
- Але дозвольте, - пробую я заперечити. - Адже саме за допомогою своїх
фантазій і казок ця книга стверджує хлопців у реалізмі. Самий регіт, з
яким зустрічають вони кожну авантюру Мюнхаузена, свідчить, що його
брехня їм зрозуміла. Вони саме тому й регочуть, що кожного разу протиставляють
його вигадкам реальність. Тут їх бойової поєдинок з Мюнхаузену, поєдинок,
з якого вони незмінно виходять кожен раз переможцями. Це-то і радує
їх найбільше. Це підвищує їхню самооцінку. "Ага, ти хотів нас надути, не
на таковскій напав!" Тут суперечка, тут боротьба, тут полеміка, і їхню зброю в цій
боротьбі - реалізм. Підіть запитайте хлопців, чи повірили вони хоч єдиного
речі Мюнхаузена, - вони перейдуть вам прямо в обличчя. І ви ображаєте їх своєю
дикої острахом, як би їх не обдурили небилиці Мюнхаузена! Чи це не
знущання над дев'ятирічним громадянином Радянської країни - вважати його
таким безпросвітним дурнем, який здатний повірити, що сокири злітають
на місяць!
Очі в освітян були кам'яні. Але я вже не міг замовчати. ??
- Чи ви боїтеся, як би ці буфонади Мюнхаузена не розворушити в
дітях почуття гумору? Чому весела книжка вселяє вам таку відразу,
немов ви - трунарі або плакальники? Або ви в що б те не стало хочете
відвадити ваших хлопців від читання і навіяти їм люту ненависть до книги? Ви
цього досягнете, ручаюся вам! І повірте, що ті педагоги, які
по-справжньому борються за комуністичне виховання дітей, осміють і засудять
вас ...
Я чекав заперечень, але ці люди були з породи недумающий і навіть як
ніби образилися, що я запрошую їх самостійно мислити. Тільки один з
них, високочолий і похмурий, безапеляційно сказав, що мої міркування -
чуковщіна.
І на цьому наша дискусія скінчилася. Хлопці були врятовані від
"Мюнхаузена". Я звалив на плечі мою дорожню сумку і вийшов на гаряче
сонце.
У сумці в мене були улюблені: "Гулівер", "Казки Гриммов",
"Коник-Горбоконик". Я хотів подарувати ці книги хлопцям, але високочолий
перегорнув їх недбало і, нудьгуючи, відсунув від себе.
- Це нам ні до чого, - сказав він. - Нам би про дизелі або радіо.
Крокуючи уздовж берега по кам'янистій стежці, я думав про те, що трапилося.
"Чому ці диваки, - запитував я себе, - так впевнені, що радіо і
"Коник-Горбоконик" несумісні? Чому вони думають, що, якщо немовляті,
наприклад, прочитати "Коника-горбоконика", він неодмінно відвернеться від усякої
механіки і до старості років буде мріяти про жар- птахів? Звідки взявся у них
цей тупий ультиматум: або казка, або динамо-машина? Начебто для того,
щоб вигадати динамо-машину, не знадобилося самої сміливої ??фантазії!
Фантазія є найцінніше якість розуму людського, і її потрібно ретельно
виховувати з самого раннього дитинства, - як виховують музичне чуття,
- а не топтати чобітьми. Ленін сказав про фантазії: "Даремно думають, що вона
потрібна тільки поетові. Це дурний забобон! Навіть у математиці вона потрібна,
навіть відкриття диференціального й інтегрального числень неможливо було
б без фантазії. Фантазія є якість найбільшої цінності ..."*. Недарма
Карл Маркс під час заміських прогулянок розповідав своїм дочкам "чудові
чарівні казки, що тяглися без кінця, - сам по дорозі пишучи їх,
розтягуючи або, навпаки, прискорюючи події, дивлячись по довжині залишився
шляху ..."** Дарвін в дитинстві був такий фантазер, що всі вважали його
вигадником не гірше Мюнхаузена ..."
______________
* В. І. Ленін, Заключне слово за політичним звітом ЦК на XI
з'їзді РКП (б), 28 березня 1922 року. Повне зібрання творі, т. 45, стор
125.
** Поль Лафарг, Спогади про К. Маркса. "Спогади про Маркса і
Енгельсі", Госполитиздат, М. 1956, стор 72.

Всі ці доводи здалися мені настільки нищівними, що мені
захотілося зараз же повернутися і довести високочолих, що він непоправно
калічить хлопців, виганяючи з їх побуту фантастику.
На наступний день спозаранку я вже був у нього і виклав йому всі ці
думки, а потім на закінчення дістав зі своєї похідної сумки книгу і прочитав
звідти такі слова:
"Будемо розвивати природну фантазію або, принаймні, не будемо
заважати їй своєрідно розвиватися. Для маленьких хлопців дуже важливо в цьому
відношенні читання чарівних казок. Тепер нерідко можна зустріти
батьків, які повстають проти казок. Вони не дають їх дітям, прагнучи
виховати тверезих, ділових людей. Я завжди передбачав таким батькам,
що з цих дітей не вийдуть ні математики, ні винахідники ..."
Високочолі взявся за своє біле картуз.
- А чи знаєте ви, хто це пише? - Запитав я його з торжеством. - Це
пише не який-небудь поет чи казкар, а професор прикладної механіки,
автор книг "Підстави статики" і "Курс опору матеріалів",
виховав цілі покоління видатних російських вчених. У результаті багаторічного
педагогічного та наукового досвіду він прийшов до переконання, що казка є його
союзник, а не ворог, що інженер, який в дитинстві не був вихований на
казці, навряд чи здатен до інженерному творчості. Стаття його так і
називається: "Значення фантазії для інженерів" *. Прочитайте її, і ви самі
побачите, що казка не тільки не заважає технічному вихованню дітей, а
навпаки, допомагає та сприяє.
______________
* Див статтю професора В.Л . Кирпичова в "Известиях Київського
політехнічного інституту" (1903).

Але високочолий відсторонив мою книгу.



- Не хочете читати? - Запитав я. - Чому ж?
Він випнув губу і вагомо сказав:
- Тому що я сьогодні вихідний.
На щастя, в санаторії знайшлися педагоги молоді і палкі, вони
енергійно підтримали мене.
Але їх зусилля не врятували "Мюнхаузена". Високочолий отримав освіту в
Харкові, де в той час трудилася група педологів, горе-теоретиків
дитячого читання, які стверджували, що пролетарським хлопцям не потрібні ні
казки, ні іграшки, ні пісні.
Високочолі саме завдяки цій групі відчував себе абсолютно
вільним від обов'язку самостійно мислити.
Як згодом з'ясувалося, біля цього часу А. С. Макаренка з
гнівом писав про педології:
"Я завжди чесно намагався розібратися в педологічний" теорії ", але з
перших же рядків у мене розріджується мізки, і я не знав навіть, як
кваліфікувати всю цю теорію: марення божевільного, свідоме
шкідництво, гомерична диявольська насмішка над усім нашим суспільством
чи проста біологічна тупість. Я не міг зрозуміти, як це сталося, що
величезної практичної важливості питання про виховання мільйонів дітей, тобто
мільйонів майбутніх і притому радянських робітників, інженерів, військових,
агрономів, вирішується за допомогою простого, темного клікушества і при цьому на
очах у всіх "*.
______________
* Архів А.С. Макаренко. Цитую за книгою Є. Балабановіча
"А. С. Макаренко", М. 1951, стор 112.

"Мюнхаузен" і став жертвою подібних крикунів.
Втім, справа не тільки в педології. Серед моїх казок не було ні
однієї, якої не забороняла б у ті давні роки та чи інша інстанція,
печуться про літературну освіту дітей.
Казка "Мойдодир", наприклад, була засуджена Главсоцвосом за те, що в
ній я нібито образив ... сажотрусів. З цим вироком цілком
погодилася велика група тодішніх письменників, в числі двадцяти дев'яти
(!) Людина, яка так і заявила в "Літературній газеті" у "Відкритому
листі М. Горькому":
"Не можна давати дітям заучувати напам'ять:

А нечистим сажотруса
Сором і ганьба, сором і ганьба! -

і в той же час впроваджувати в їх свідомість, що робота сажотруса так само
важлива і почесна, як і всяка інша ".
С" Крокодилом "обійшлися ще простіше: сповістили публічно (в газетах і на
багатолюдних зборах), ніби я зобразив у цій казці - що б ви думали?
- заколот генерала Корнілова. Та обставина, що "Крокодил" написаний роком
раніше, ніж було піднято заколот, не скасувало цієї неправдоподібною легенди.
Заборона "Крокодила" в 1928 році викликало протест ленінградських
письменників і вчених. У моєму архіві збереглася папір, звернена до
педагогічної Комісії Гуса (Державного вченої ради). Серед
підписали протест - Олексій Толстой, Костянтин Федін, Юрій Тинянов,
С. Маршак, Михайло Зощенко, Нік.Тіхонов, Лідія Сейфулліна, В'ячеслав Шишков,
академіки Євген Тарле, Сергій Ольденбург, шліссельбуржец Микола
Олександрович Морозов і багато інших. Під впливом цього протесту було
дано дозвіл "видати книгу невеликим тиражем", але через кілька
місяців дозвіл було взято назад, незважаючи навіть на втручання
Горького. А люди, які підписали цей папір, були названі "групою
Чуковського".
Втім, "Крокодил" був щасливчиком в порівнянні з "Мухою
цокотуха", від якої не раз і не два рятували радянських дітей.
Раніше всього на тій підставі, що Муха (за дотепною здогаду все тієї
ж Комісії Гуса) - "переодягнена принцеса", а Комар - "переодягнений принц".
Іншим разом - за те, що в неї "було протаскано" мною таке
двовірш:

А жуки рогаті,
Мужики багаті, -

а це, за думку Комісії, свідчить, що я висловлюю співчуття
куркульським елементам села.
Втретє нещаслива "Муха" піддалася осуду за те, що вона
нібито підриває віру дітей в торжество колективу ...
Звичайно, я щасливий, що в даний час я можу благодушно сміятися
над такими шедеврами критичної думки. А тоді, зізнатися, було зовсім не
до сміху.
Точно так само не викликало в мені особливої ??радості таке офіційне
лист, який я отримав від завідуючої дитячої секції ленінградського
Держвидаву:
"Брати під захист і вимагати перевидання ваших колишніх книг
(" Телефон "," Тараканище "," Айболить "," Крокодил ") ми, як ви самі розумієте,
не можемо, так як в даний час дітям потрібна, звичайно, інша їжа:
Комісія Главсоцвоса дозволяє тільки "Мойдодира" (але вимагає викинути
"сажотрусів") "і т.д.
Тоді ж у Москві відбувся диспут про дитячій книзі. Про це диспуті
письменник Д. Кальмі дав звіт в "Літературній газеті" під таким заголовком:
"Відгородимо нашу дитину від класово-чужих впливів!" Там з найбільшим
співчуттям сказано про виступ одного з керівних працівників Гіза:
"Тов. Разін заявив, що основною небезпекою нашої дитячої літератури
є чуковщіна".
Один з тодішніх журналів надрукував цілу статтю "Про чуковщіне",
присвячену книзі "Від двох до п'яти" (яка іменувалася тоді "Маленькі
діти").
У статті без всяких натяків говорилося:
"Ми повинні взяти під обстріл Чуковського і його групу ...", "З
ідеологією Чуковського і його групи ми повинні і будемо боротися" і т.д., і
т.д., і т.д .*.
______________
* "Червона друк", 1928, ь 9-10, стор 92-94.

Інший журнал через кілька місяців так і назвав своє
виступ: "Ми закликаємо до боротьби з" чуковщіной ".
" Мойдодир ", говорилося в журналі," розвиває марновірство і страхи "," Муха
цокотуха "" вихваляє куркульське накопичення ", а" Тараканище "і" Крокодил "
" дають неправильне уявлення про світ тварин і комах ". Внаслідок
всього цього в тій же статті батькам і вихователям було запропоновано: а) не
читати цих книг дітям; б ) протестувати проти їх видання; в) закликати
дитячі сади міста Москви та інших міст приєднатися до цього протесту
і т.д., і т.д., і т.п. *.
______________
* "Дошкільне виховання", 1929, ь 4, стор 74.

На щастя, все це далеко позаду, але не слід думати, що в
пізніші роки , коли "антісказочной кампанії" було покладено край, різні
добровольці перестали рятувати від мене малюків.
Коли я насмілився, наприклад, оприлюднити свої переклади народних
англійських віршів для дітей, у пресі з'явилася така рецензія Т. Чугунова:
"Це формалістичне кривляння і римоване сюсюкання Чуковського,
закріплюючи неправильності мови, що зустрічаються у дітей, заважає розвитку їх
мови ... ДИТВИДАВУ повинно бути соромно (так і сказано: "повинна бути соромно")
від того, що він випускає такі недоброякісні книжки, як
"Котаусі-Мауса".
Лише наприкінці п'ятдесятих років, коли духовне життя країни вийшла на
нові рейки, дітям вдалося відстояти своє право на чарівну казку. А в
той період, про який я зараз говорив, в період Пролеткульту і РАППа,
між малою дитиною і казкою все ще стояли десятки перешкод.