Від двох до п'яти. Глава шоста. ЗАПОВІДІ ДЛЯ ДИТЯЧИХ ПОЕТІВ.

(Розмова з початківцями)

I. ВЧИТИСЯ У НАРОДУ. - ВЧИТИСЯ У ДІТЕЙ
Дивовижна історія трапилася в Росії з одним молодим чоловіком. Він
приїхав до столиці вчитися і несподівано для себе, без натуги створив
геніальну книжку, безсмертний твір російської словесності, яке живе
вже більше ста років і, безсумнівно, проживе ще стільки ж.
Дев'ятнадцятирічний, круглощокий, безвусий молодик, тільки що зі шкільної
лави, - як здивувався б він, якби хто-небудь тоді, в 1834 році,
передбачив йому велику долю його напівдитячого досвіду!
Голосно засміялися б тодішні критики, якби хто заїкнувся про те,
що ця бідна рукопис незграбного провінційного юнака є класичне
твір російської поезії, яке і тоді буде хвилювати мільйони
сердець, коли навіки засиплють бібліотечної пилом многошумной книги
славнозвісних лялькарів, Бенедиктових, Греч, Сенковський та інших
кумирів тодішньої читаючої публіки.
Звали юнака Петро Єршов, а його книга була "Коник-Горбоконик".
У літературній біографії Єршова мене завжди вражали дві дивацтва. І
перший дивина така. Чому, після того як він незрілим молодиком написав
свою знамениту книгу, він до кінця днів вже не міг написати нічого, що за
літературному якості могло б хоч в який-небудь мірі зрівнятися з його
юнацьким, раннім шедевром? Жив він довго, і в нього вистачило б часу
скласти хоч десять таких же чудових книг, а він відразу після
"Коника-горбоконика" втратив всю силу свого обдарування. Не те щоб він кинув
перо - він продовжував писати, і часом з великими претензіями, але у нього майже
завжди виходили дюжини, епігонських речі, позбавлені яких би то не було
яскраво виражених, індивідуальних особливостей. Незабаром після
"Коника-горбоконика" були написані ним: пихата поема "Сибірський козак", в
дусі містичних балад реакційної романтики, лібрето для опери "Страшний
меч", драматичний анекдот "Суворов і станційний доглядач "і т.д. Його
біограф так і пише про цю смузі його життя: "Він кидається, беручись за самі
різнохарактерні літературні роботи ... катує свої сили в драматургії,
пише лібрето для опер" *. І все це було, мабуть, непогано, але, повторюю,
не йшло ні в яке порівняння з "Коником-горбокоником".
______________
* В. Утков, П. П. Єршов. Вступна стаття до "коники-Горбунок" і
іншим віршам Єршова в малої серії "Бібліотеки поета", Л. 1951.

Часто траплялося читати, ніби ця творча трагедія Єршова сталася
від того, що він незабаром після "Коника-горбоконика" поїхав до себе в Сибір,
став інспектором, а пізніше директором Тобольської гімназії і з головою
був втягнутий у твань глухому чиновницької вульгарності. Це, звичайно, дурниця.
Мало було чиновників серед чудових російських письменників: і Крилов, і
Даль, і Гончаров, і Щедрін, - але через це вони не втратили своїх
обдарувань відразу ж після першого літературного досвіду.
Ще більш разючою здається мені другий дивина біографії Єршова.
Чому, створюючи свою дитячу книгу, яка є, так би мовити, хлібом
нагальним для всіх п'ятирічних, шестирічних, семирічних дітей, він ні разу не
здогадався, що це дитяча книжка?
І ніхто з навколишніх його теж не здогадався про це. Барон Брамбеус
надрукував першу частину його книги в "Бібліотеці для читання", що видавалася
виключно для дорослих читачів. І критики міряли її тільки такими
мірилами, якими вимірюються книжки для дорослих. А якщо б Єршов надумав
сунутися зі своїм "Коником-горбокоником" в журнал для дітей, звідти виштовхали
б його "Горбунка", як мужика-селюка, який опинився на губернаторський
бал.
За все своє довге життя він майже ніколи вже не повертався до
"простонародному", селянському стилю, яким написано "Коник-Горбоконик", а
намагався культивувати стиль тодішньої високої поезії, пишучи послання,
еклоги в дусі Жуковського і навіть химерні вірші в бенедіктовском
дусі, хоча і був у цій галузі неудачлів і навіть безособовий, тобто схожий на
всякого іншого з тодішніх середняцьких письменників.
І тут , мені здається, розгадка перше дивацтва його біографії. Майстер
російського народного стилю, яким він володів досконало, він негайно після
"Коника-горбоконика" відрікся від цього стилю, знехтував ним і жодного разу не зробив
спроби повернутися до нього в своїй творчості (якщо не вважати "Російської
пісні", написаної ним невдовзі після "Коника-горбоконика", і ще двох-трьох
творів такого ж роду, виявляли тенденцію до модного в ті часи
стилізаторство) . Його біограф дуже вірно вказує: "Там, де іскрою
натхнення Єршову служить народна творчість, де він залишається вірним
своєму світлому таланту казкаря і поета, там він знаходить і потрібні фарби,
і виразну красу мови, і природність перебігу подій, і
задушевність, які завжди отримують відгук у серці читача. Але як
тільки він стає на ходулі романтизму або переходить на чужу його
поетичному таланту грунт битопісательству і релігійного містицизму , сили
зраджують його "*.
______________
* В. Утков, Вступна стаття до" творів ", П. П. Єршова, Омськ,
1950, стор 27.

Звідси всі його невдачі та немочі: він відірвався від свого грунту, від
народу, який дав його творчості такі могутні соки, - від народної мови,
народного гумору, народного світогляду , народної естетики.
І тут, як мені здається, ключ до другої особливості його трагічної
біографії.
При Миколі I "Коник-Горбоконик" був довго під цензурним забороною. А
потім мало-помалу почав друкуватися як лубочна книга для низового читача.
Нею жваво торгували офени в селах і на ярмарках - нарівні з ситцю,
сонниками, іконами, пряниками.
Однак минуло років тридцять, і вона увійшла в літературу знову, але вже в
якість книги для маленьких. Маленькі відвоювали її у великих і назавжди
посіли його, як дорогоцінною здобиччю, і тут тільки великим вдалося
розгледіти, що для дітей це справді хороша їжа - смачна,
поживна, ситна, що сприяє їх духовному зростанню.
До того часу в нашій країні відбулися величезні соціальні зрушення.
Російська педагогіка стала служити різночинцю, якому не могла не припасти
до душі демократична ідея і простонародна форма ершовского
"плебейського" епосу.
Відвоювавши цю книгу у дорослих, діти передали її у спадок своїм
онукам і правнукам, і правнукам правнуків, і не можна уявити собі таке
покоління російських дітей, яке могло б обійтися без неї.
Тут великий урок для всіх нас. У цій повчальною долі "Горбунка"
був явно для всіх поставлений знак рівності між дітьми і народом. Дитяче
і народне виявилися синонімами.
І подібних випадків в історії нашої літератури чимало. Саме в силу
своєї народності багато справді народні книги не раз вдягалися в
книги дитячі. Доля "Горбунка" повторює долю казок Пушкіна. Пушкін
писав їх для дорослих теж у порядку засвоєння і розробки фольклору.
Дорослі поставилися до них з зарозумілою гидливістю, вбачаючи в них падіння
Пушкіна, і навіть Баратинський сердився - як сміє великий поет віддавати свої
сили такому "низькопробної" жанру. А діти, до яких і не думав звертатися
поет, коли писав свого "Салтана", "Золотого півника" і "Царівну", ввели
їх у свій духовний ужиток і зайвий раз довели, що народна поезія в
вищих своїх досягненнях часто буває поезією дитячої.
Усі казки Пушкіна, всі до однієї, були казки селянські та по
словника і з дикції.
І якщо ми пригадаємо, що байки Крилова теж виникли як література для
дорослих і теж з неперевершеним досконалістю відтворили народну мову, у
нас буде повне право сказати, що російський народ (тобто російський
селянин, тому що народ у ту пору був майже суцільно сільським)
продиктував письменникам найкращі дитячі книжки. Їх вустами великий російський
народ стверджував свою віру у вічну перемогу добра, милосердя, правди над
криводушшя, жорстокістю, брехнею.


Такі ж самі дитячі вірші Некрасова,
дитячі книги Льва Толстого, Ушинського, наскрізь просочені фольклором.
Паралельно з цими народними книгами в XIX столітті виникла ненародня,
антинародна дитяча література, починаючи з ішімовской "Зірочки" і кінчаючи
"задушевні слова" Маврикія Вольфа. Цілком зрозуміла літературна неміч
цієї відірваною від народу словесності. Зрозуміло, чому від неї не залишилося
тепер нічого або майже нічого. До кінця століття з дитячою літературою
сталося те саме, що колись сталося з Єршовим. Трохи вона відірвалася
від народної естетики, народного гумору, народних ідеалів і смаків, вона
негайно ж стала безплідною.
Той бурхливий ренесанс "великої літератури для маленьких", який
розпочався у нас років сорок тому, ознаменований зверненням дитячої поезії до
фольклору. У критиці давно було відзначено, що дитячі вірші Маяковського
"рясні фольклорними ремінісценціями" і що, наприклад, початок "Казки про
Петьо, товстому дитину, і про Сімі, який тонкий" - типова народна
лічилка, що наближається за своїми інтонаціями до традиційних чісловкам:

Жили-були
Сіма з Петром.
Сіма з Петром
були діти.
Петі 5 ,
а Сімі 7 -
І 12 разом всім *.
______________
* М. Китайника, Дитячий фольклор і дитяча література. Журнал "Дитяча
література", 1940, ь 5, стор 12-15.

Читаєш ці рядки і мимоволі робиш ті самі жести, які робить
перед початком гри кожен дитина , що говорить лічилку серед п'яти чи
шести своїх однолітків.
Пильне вивчення "алмазної" мови народу проявилося не тільки в
повістях і романах А. Н. Толстого, але і в тих "Російських народних казках ",
тексти яких він з таким тонким мистецтвом сконструював з різних
варіантів фольклору *.
______________
* А. Толстой, До молодим письменникам," Новий світ ", 1930, ь 2.

Або згадаймо, наприклад, "Петрушку" Маршака, де так майстерно
використані широкі і ємні форми раешного стилю, його ж "Котячий будинок" і
"Терем-теремок ", творчо відтворюють стиль усної народної поезії і в той
же час далекі від зовнішніх стилізаторських прийомів. І в інших жанрах,
здавалося б дуже далеких від фольклорної тематики, у нього раз у раз звучать
відгомони народної поетичної мови; наприклад, у казці "Вчора і сьогодні":

Підходили до річки близько,
Річці кланялися низько:
- Здрастуй, річка, наша мати,
Дай водиці нам набрати! ..
і т.д.

Розмовляючи у пресі про поезію, Маршак закликав молодь до витоків
народної творчості *.
______________
* С. Маршак, Про хороших і поганих римах. СБ "Виховання словом", М.
1961, стор 102-111.

І звичайно, у своїх перекладах він не міг би так вірно передати дух
англійських дитячих народних пісеньок, якщо б не орієнтувався на звучання
і стиль російського фольклору для дітей.
Про цю ж органічного зв'язку нашої дитячої поезії з фольклором
говорить і Агнія Барто: "Адже у дитячій поезії, безумовно, є свої
закони. Вона, наприклад, особливо широко користується зображальними
засобами народної поезії. У кращих віршах для дітей ми знаходимо гіперболу,
повтори, звуконаслідування, влучну гру слів, лічилку, загадку "*.
______________
* А. Барто, Про вірші для дітей, "Літературна газета", 1958, ь 2.

І хіба кращі з байок Сергія Михалкова не втратили б всією своєю
поетичної сили, якщо б у їхніх пружних рядках не чулося того ж
хльосткого, трохи пустотливого народного гумору, який так повно відбився в
фольклорних приказках, дражнилки, потешках, Небувальщина, прислів'ях,
казках? Та й сама ця пружна форма, така лаконічна і чітка, - хіба не
створювалася вона для поета все тієї ж народною традицією?
Взагалі в творах Михалкова часто чується щось близьке, то
віддалена луна фольклору . Так, наприклад, і сюжет, і сама форма його
чудового за своєю словесною карбуванні вірша "Як старий корову
продавав" підказані йому усної народної поезією, так само як і старовинна
притча про упертих баранів, зустрілися на вузькому мосту:

Як рогами не крути,
А удвох не можна пройти.

І хоча у вірші "А у вас?" фабула міська, московська, вже
перші його рядки заздалегідь підготовляють нас до того сплаву народного стилю з
дитячим, яким і визначається стиль Михалкова.
Як вірно вказує Сергій Баруздін, "близькість віршів С. Михалкова до
народної поезії підтверджується тим, що багато їх рядки увійшли в повсякденний
розмовна мова: "З районних велетнів найголовніший велетень", "Ми з
приятелем удвох чудово живемо", "Мами різні потрібні , мами всякі
важливі "і т.д.
" У вірші "Червона Армія", - говорить той же критик, - поет
використовує характерний для народної пісні прийом паралелізму:

Ми літаємо високо,
Ми літаємо низько,
Ми літаємо далеко,
Ми літаємо близько "*.
______________
* Сергій Баруздін, Про велику школі і одному з її вихованців
(Нотатки про роботу С. Михалкова в поезії для дітей). Збірка "Дитяча
література", 1959, Детгиз, М. 1959, стор 97.

І чого коштували б кращі драми Євгенія Шварца, якщо б він не спирався
на російську і всесвітній фольклор, творчо перетворюючи його.
Могутність народної традиції мені довелося випробувати і на власному
досвіді. Коли я приступав до твору дитячих віршів, я довго не міг
відшукати для них живу, органічну форму. Тодішня поезія, яку
пропонували хлопцям різного віку - "дороговказні вогники", "Світлячки",
" Джерела "," Задушевні слова "і т.д., - відрізнялася самої оскаженілої
бесстильное (внаслідок повного розпаду її ідейних основ). І лише
мало-помалу, після багатьох невдач і хитань, я прийшов до переконання, що
єдиним компасом на цьому шляху для всіх письменників - і сильних і слабких
- є народна поезія (див., наприклад, "Муху-цокотуха", "Крадене
сонце", " Федорина горі "та ін.)


Це, звичайно, не означає, що наше завдання - імітація старовинного
народної творчості. Копії фольклору нікому не потрібні. Але не можна ж
ігнорувати ту обставину, що народ протягом багатьох століть виробив
у своїх піснях, казках, билинах, віршах ідеальні методи художнього і
педагогічного підходу до дитини і що ми вчинили б дуже необачно,
якщо б не врахували цього тисячолітнього досвіду.
Однак, як вже сказано вище, не тільки в народу повинні ми вчитися.
Другий наш вчитель - дитина. Я, принаймні, ніколи не наважився б
приступити до твору моїх "Мойдодира", якби не спробував довідатися
заздалегідь, які потреби і смаки малолітніх "читачів", до яких мені
належить адресуватися зі своїми віршами, і який найбільш правильний метод
найсильнішого впливу на їх психіку.
Не можна розуміти справа так, ніби я закликаю догідливо пристосовуватися до
дитині. У нас, повторюю, немає і не може бути права відмовлятися від
обов'язки виховувати його, впливати на нього, формувати його особу, але
цей обов'язок нам тільки тоді вдасться виконати, якщо ми досконально
вивчимо розумові навички дитини, методи його своєрідного мислення і
спробуємо якомога точніше визначити для себе, які повинні бути ті
літературні форми, які в даному випадку виявляться найбільш дієвими.


Звичайно, писав я вірші інстинктивно, без оглядки на будь-які
було правила . Але в моїй підсвідомості правила ці існували завжди, вони
були підказані мені самій дітлахами, я вважав їх тоді непорушними і вірив,
що вони універсальні, тобто обов'язкові для всякого автора, що намагається
писати для дітей. Ні Маршак, ні Міхалков, ні Барто, ні інші мої товариші
по літературному служінню дітям ще не приступали до роботи, і я не міг
перевірити на їх письменницької практиці правильність моїх тодішніх здогадок.
Тепер я можу сказати, не боячись помилитися, що хоча творчість цих поетів
внесло в мої "заповіді" ряд корективів, але в головному і основному воно
підтвердило їх правильність, оскільки справа йде про вірші для дошкільнят
молодшого та середнього віку.