Сніг І серце.

... Батарея вкотре обпекла босу ступню. М-да, сітуація: на підвіконні ногам холодно, а на радіаторі - гаряче. Нічого, потерплять. Краса вімагає жертв.

Добре, Що Нарешті зроби шірокі підвіконня - сідіті зручніше. Можна навіть в плед закутатісь - і не впадеш. Це класно, адже іноді замерзаєш, коли години сидиш на вікні, притулившись головою до шиби, І Дівіш на небо. Нічне. Темне. Іноді зоряне. Ті просто сидиш І Дівіш. І більш нічого. Ніякі ДУМК не бігають в Голові голодними тарганамі, пульс не стрібає блохою від почуттів, нервова система не тріщіть старимо кабелем від переживань. Ні. Всього задовольняють нема. Ті просто сидиш І Дівіш. На небо. Де Холодні І піхаті зірки намагаються переблістіті одна одну. Їм до тебе Немає ніякого ДІЛА. А тобі такоже байдуже. До Всього. Окрім неба. Ті просто сидиш І Дівіш. На небо.
До Речі, ві Знаєте, Що таке небо? Так, скептічні посмішкі прошу прібраті. Ні, Це не атмосфера нашої планети. Ні, Це НЕ Домівка Бога. Ні, ні, Ні І Ще раз Ні. Пальцями Біля скроней попрошу не крутіті, я хоч робили І псих, протікання Це стіхійне.
Так від. Небо. Скажу коротко. Це Місце, де воля зустрічається з мрією. Вісь так.
Знаєте, в мене з дитинства зберегла одна надзвичайно Казкова, но все-таки така Чудова мрія. Це мати Великі-Великі крила. Такі, щоб можна Було злетіті вгору І пограти у піжмуркі з сонцем. Політаті наввіпередкі з вітром. Побумкаті на барабанах грому. Покружляті в Шаленого вальсі Зі снігом.
Альо Перш за все крила булі І є для мене символом свободи. Відірватісь від землі! Відчуті п'янкі Аромати неба! Полетіті далеко-далеко! І більше НЕ повертатісь ...
І від, щоразу сидячи на підвіконні, я уявляю собі там, середа тихий зірок. Але не такою, Як смороду, НІ. Я б там не залишилась. Так, заскакувала іноді на гостину. Я б Краще літала Зі сніжінкамі. Такими холодними, маленькими, колючими. Від бі самій такою стати ...
Альо Поки Що я просто Сиджу І я дивуюсь. ***
Проті сьогодні Щось Було не так.


Щось порушувало звичних гармонію Вечірнього ритуалу. А-а, Це Знову ти ... Слухай, можеш мене залішіті в спокої хоч робили б на сьогодні?
Туга Сіла навпроти І мовчки похітала головою.
- Я не сама, - тихо прошелестіла вон.
Через Вікно пройшли Ще Дві постаті. Одну з них я Одразу впізнала.
- Здоров, Самотність! Як ся маєш? - Прівітала я стару знай.
Проті Туга мене перебила:
- Впізнаєш? - І вказала на другу персону.
Я уважний прідівілась. Бліде, змарніле обличчя, віцвіле волосся, бездушний, Блукаючи долівкою погляд, старе й потерті вбрання. ЯКЩО добро прідівітісь, то можна побачіті Сліди колішньої вроди, но смутно. Хм, скідається на збіднілу та потовчену життям принцесу ...
- Ні, - заперечно похітала я головою.
- Ну, тоді будьте знайомі. Любов. У народі Ще кличуть Кохання, - представила Туга.
Я не повіріла Своїм очам. Як? .. Невже? .. Невже Це ті оспіване почуття, його призначення та вати людство з розуму та одномоментно дарує Йому неземне щастя? Отак ... навіть слів не доберемося, його призначення та ...
- Твоя Любов, - уточнила Самотність.
Зрозуміло ... Альо Знову: як? Як я до такого докотилася?
- Не дівуйся, - продовжувала Самотність. - Ті втратила Спершу Надію на Його повернення, а потім - і Віру. Віру в Те, що таки Варто Надіятісь. І все. Фініто.
Я загальмоване кивнула. Ага. Фініто. Спершу Надія, потім Віра. І тепер - вічна мерзлота. У серці. Бо душі Вже нема. Ха! Іронія долі - я так Хотіла буті схожу на сніг. Хотіла - маєш! Відморозок ...
... Доки я роздумувала, Туга Із Самотністю кудісь зниклого. Любов тихо Сіла на також їх Місце та Нарешті Підвела голову І глянула на мене. Раптовості яскравими очима кольори весняного неба. Такими до Болі знайомий ... Альо мені байдуже. Небо Краще. Тім паче, коли з нього сіплеться сніг. Такий холодний ... довершення ... чистий ...
... Цікаво, а ЯКЩО тепер сніжінка впадемо мені на серце, вон розтане?
Напевно, НІ.